РИМ. Частина VI

Ранок прийшов із туманом.

Звичним, звичайним, густим тібрським туманом, що сповзав із холодної річки щоосені і лягав на вулиці Риму важкою сірою ватою до самого полудня. У такі ранки Вічне місто прокидалося повільно, важко і неохоче, наче стара людина після виснажливого нічного марення. Звуки ставали глухими, загорнутими в повсть; відстані здавалися ненадійними, а силуети рідкісних перехожих у сірому мареві набували тієї розмитої невизначеності, яка в будь-якому іншому місці здавалася б просто негодою. Але в Римі після Великого Прориву 1492 року така невизначеність мала звичку виявлятися чимось більшим.

Маттео вийшов із воріт Ватикану о сьомій ранку.

Він йшов пішки. Тацит був добрий для довгих доріг, але в тісних лабіринтах міських кварталів кінь ставав обузою, яка привертала надто багато непотрібної уваги. Рим треба було відчувати підошвами чобіт — увібрати його нерівну бруківку, сирий запах підвалів, раптові протяги й ритм, що змінювався від одного повороту до іншого так само швидко, як і вдача його мешканців. Маттео знав це місто вже понад двадцять років — і все одно воно щоразу знаходило спосіб його здивувати.

Він ішов уздовж правого берега Тібру на південь. Річка текла ліворуч — повільна, розпухла від осінніх дощів, кольору брудного потемнілого олова. На березі, біля причальних стовпів, двоє рибалок мовчки розкладали мокрі сіті з таким виразом наче робили це від початку часів і збиралися продовжувати до самого кінця, байдужі до того, які імена Хроністи Ватикану пишуть сьогодні в актах Святого Престолу.

Перевірка архівів дала три глухі кути. Залишалося четверте ім'я. Томмазо Бруні. Колишній помічник архівіста, який тепер жив у самому серці Трастевере.

Маттео заглибився в квартал.

Трастевере жив за своїми законами — давніми, неписаними, незрозумілими чужинцям. Тут селилися єврейські купці і сирійські ремісники, генуезькі моряки і неаполітанські втікачі від боргів.Десь за два провулки звідси починався єврейський квартал — тісний, густо заселений, де будинки росли вгору, бо для них уже не лишалося місця вшир. Маттео завжди відчував коли наближався до його меж: повітря змінювало запах, у ньому з'являлося щось пряне і незнайоме, що не змішувалося з рештою Трастевере, а існувало поруч, у власному ритмі.

Вулички були такими вузькими, що розвішана між будинками білизна утворювала над головою строкатий дах. Сорочки й хустки, дитячі пелюшки та важкі вовняні плащі повільно погойдувалися в тумані, зрідка скидаючи на бруківку холодні краплі. Пахло цибулею, деревним димом, мокрою вовною і чимось кислуватим — оцтом, скислим вином чи хлібом, що давно ввібрав у себе вогкість. Тут не було ефірного марева як у кварталах ближче до Ватикану. Тут просто жили — густо, голосно, із тією безпосередністю бідних людей яким нема чого ховати.

Потрібний будинок виявився триповерховою кам'яною халупою з облупленою штукатуркою та вікнами, затягнутими бичачим міхуром замість дорогого скла. Пахло кислим вином, протухлою рибою й мокрою соломою. Маттео піднявся на останній поверх по крутих напівгнилих дерев'яних сходах що скрипіли під його вагою на кожному кроці — гучно, неминуче, наче сходи самі оголошували про кожного хто на них ступав. Він зупинився перед низькими дверима оббитими потемнілою шкірою.

Деякий час просто стояв. Слухав. Зсередини — тиша. Але не та порожня тиша незаселеного приміщення. Жива тиша. Хтось там був і не рухався.

Маттео нахилився до дверей.

— Томмазо Бруні, — сказав він тихо, майже до самого дерева. — Я знаю, що ви бачите те, чого не бачать інші. Я прийшов допомогти з цим.

Тиша. Потім — ледь чутний звук. Не кроки — просто зміщення ваги. Людина по інший бік напружилася або навпаки злегка розслабилася. Маттео не міг визначити що саме.

Він почекав. Потім додав:

— Мене звати Маттео. Фіеска дав мені твою адресу.

Довга пауза. Потім зсередини відсунувся засув. Ще мить — і клацнула клямка. Двері прочинилися на ширину долоні. З темряви на Маттео дивилося одне око — каре, з розширеною зіницею. Так дивляться люди, що звикли чекати стуку в двері.

— Фіеска живий? — пошепки.

— Не знаю, — сказав Маттео чесно. — Саме це я намагаюся з'ясувати.

Пауза. За дверима тихо переступили з ноги на ногу. Після кількох секунд вагання двері повільно відчинилися ширше.

— Він приходив до мене, — сказав Томмазо Бруні. — Місяців вісім тому. Може дев'ять.

— Навіщо?

— Питав, як я живу з цим. Записував — не поспішаючи, акуратно. Я думав, він хоче мене засудити чи вигнати з Риму. Але він тільки питав і писав. Наприкінці сказав, що таких як я — небагато, і що Церква має знати, скільки нас і де ми, «щоб не втратити».

— Не втратити?

— Так він сказав. Я запитав — втратити для чого. Він завагався. Потім сказав, що це не йому вирішувати, і що краще мені не знати більше, ніж я вже знаю. — Пауза, тепер довша. — Він не здавався злим. Здавався... втомленою людиною, яка робить справу, суті якої сама не до кінця розуміє.

Кімната всередині була крихітною — ліжко, стіл, два стільці. На столі залишки їжі і кілька свічок що горіли попри ранок. Ставні зачинені. Стілець стояв обличчям до дверей — не так як стоять меблі у людей що живуть спокійно.

Томмазо Бруні мав років тридцять, але обличчя його носило щонайменше на двадцять більше. Худий, з виснаженим обличчям зарослим нестриженою бородою. Великі очі в яких плескався не страх — щось за межею страху. Втома від страху. Та що лишається коли боятися вже нема сил, а небезпека нікуди не ділася. Він тримав руки зчепленими на столі наче намагався зупинити їх тремтіння силою волі.

Маттео сів навпроти. Оглянув кімнату ще раз — повільно, фіксуючи деталі. Нічого зайвого. Людина яка звела своє існування до мінімуму — щоб менше було чого втратити.

Хтось навчив його боятися. Або нагадав про страх який він і так мав.

— Ви давно так живете? — запитав Маттео.

— З весни. — Томмазо не дивився на нього прямо — погляд ковзав убік, зупинявся на стіні, повертався і знову йшов убік. — Після того як зрозумів що це не минає.