РИМ. Частина V

Маттео прокинувся ще до дзвону на ранкову службу — тіло саме звикло вставати о цій порі, незалежно від того скільки годин лишалося до світанку. За вікном небо ще тримало той сірувато-синій відтінок, який буває тільки перед сходом сонця, коли темрява вже не зовсім темрява, а світло ще не зовсім світло.

Він сидів кілька секунд на краю вузького ліжка, дослухаючись до тиші покоїв і дивлячись на стіну, де висів дерев'яний хрест. Голова не боліла — рідкісний ранок. Він сприйняв це як знак, хоча й не міг з точністю сказати, добрй чи поганий.

На приведення себе до ладу пішло небагато часу — холодна вода з глиняного глека, шматок грубого мила що пахло лугом і трохи лавандою, бритва, яку він гострив сам. Цирульникам Маттео не довіряв — вони мали звичку помічати зайве й пам'ятати почуте. Дзеркало, маленьке й мутне, показувало рівно стільки, скільки треба було щоб не поранитися.

Одягався він швидко, без зайвих роздумів — чорний дублет із простого, але міцного сукна, не оздоблений нічим окрім срібного розп'яття Ордену на грудях. Поверх — темний плащ із важкою тканиною, яка тримала тепло навіть у найхолодніші ранки жовтня і не привертала зайвих поглядів на вулиці. Рукавички він натягнув останніми, як завжди — з тонкої чорної шкіри, вони приховували шрами, які могли викликати зайві запитання.

Сніданок чекав на нього в маленькій трапезній для нижчого духовенства й службовців Ордену — тих хто прокидався раніше за решту Ватикану. Хліб, ще теплий, спечений десь о четвертій ранку; шматок твердого овечого сиру; кілька зморщених, але солодких сушених інжирів що залишилися з минулорічного врожаю. До цього — розведене водою кисле вино, бо чисту воду в Римі довіряли пити хіба що дітям та дурням.

Він їв швидко, не відчуваючи смаку — звичка людини, для якої їжа була паливом, а не задоволенням. За сусіднім столом двоє молодших клерків тихо сперечалися про якийсь документ, не звертаючи на нього уваги. Маттео цінував цю анонімність раннього часу: пізніше, коли Ватикан прокинеться повністю, кожен його крок коридорами буде під поглядом десятків очей, що знають його ім'я, його посаду, і роблять із цього власні висновки.

Доївши, він струсив крихти з рукава, перевірив, чи на місці кинджал під плащем, і рушив униз — туди, де чекали архіви і імена, чию долю йому ще належало з'ясувати.

Архіви Ордену Святого Списа займали три яруси під північним крилом Апостольського палацу, глибше ніж підвали, глибше ніж фундаменти, в тому місці де камінь ставав таким старим що вже не відрізнявся від скелі. Тут завжди було холодно і сухо, не дивлячись на глибину підвалів та близьке розположеня Тібру. Штучна сухість — цікавий подарунок Ордену на знак поваги від Гільдії Ауреуса, дивакуватих послідовників Леонардо да Вінчі. Денно і нощно клімат у архівах Ордену підтримувався складною якихось приладів і цілим лабіринтом мідних труб котрі виводили вологу назовні. Документи Ордену не мали права гнити.

Маттео знав це місце добре. Навіть занадто. За двадцять років він спускався сюди сотні разів — із запитами, зі звітами, із справами що треба було закрити або навпаки здути з них пил часу і відновити. Зараз слідчого чекав лише перший з трьох рівнів архіву— той де зберігалися справи останніх кількох років, ще не передані углиб, до давніших сховищ. Лампи тут горіли яскравіше, а стелажі тяглися рядами, промарковані роками замість тем.

Брат Сільвестро, старий бібліотекар, котрий на думку Маттео існував разом з архівом від самого його початку, підняв голову коли почув кроки. Маленький, сухий, із пальцями що завжди були в чорнилі незалежно від того чи торкався він сьогодні пера зобразив щось схоже на усмішку в кутиках його сухих губ.

— Де Лука. Давно тебе тут не було.

— Останнім часом більше на дорогах ніж за столом, Сільвестро.

— Це я бачу по чоботях. — Сільвестро відклав перо, яким щось підкреслював у власних нотатках — не службових, особистих, дрібним нерозбірливим почерком людини що пише для себе, а не для архіву. Він мав звичку, яку Маттео завжди вважав дивною для бібліотекаря: збирав вірші, переписував їх власноруч у тонкий зошит, і ніколи нікому не показував. — Тобі як завжди — реєстри?

— Закриті справи за останні три роки та журнали реєстрацій справ.

Сільвестро кивнув, підвівся з тим легким зітханням людини чиє тіло давно звикло до підземного холоду і сприймає його як належне, і пішов углиб ярусу. Повернувся за кілька хвилин з трьома важкими томами, поставив їх на стіл обережно, майже шанобливо — так ставлять речі, з якими прожив поруч багато років.

— Знову когось шукаєш чи когось ховаєш? — спитав він, не чекаючи відповіді, і повернувся до свого зошита.

Маттео мовчки посміхнувся, дивлячись на літнього чоловічка, котрий кожен раз намагався витягти зі слідчого хоча б якусь цікаву історію.

Взявши книги, принесені Сільвестро, Маттео сів за дальній стіл, у найтемнішому куті, де лампа горіла трохи тьмяніше за інші. Він завжди обирав це місце. Якщо хтось стежив за архівними запитами — а тепер, після списку знайденого у Фієски, після слів Омбри на підвіконні, він припускав і таке — той не здивується побачивши слідчого Ордену серед звичних паперів.

Він шукав чотирьох римлян зі списку Фіески, чию долю ще не знав напевно. Не полишаючи надії на успіх він з головою занурився у книги.

Спочатку він знайшов Томмазо Бруні. Той фігурував як свідок в якійсь неважливій справі про “товари неналежної якості з ефірним наповнювачем” котру клерки Ордену належно зафіксували але далі самого факту фіксаціі діло не пішло. Синьор Бруні навіть не визивався для допиту, хоча в журналі реєстрацій навіть була вказана його алреса — провулок Санта-Чечілія. Запис був зроблений декілька місяців тому і Маттео сподівався, що Бруні ще ходив по Риму живий та здоровий.

Антоніо Серра знайшовся наступним у книгах із закритими справами. Справа датована вісімнадцять місяців тому. Дрібний торговець. Раптова хвороба. Офіційна причина — ефірне виснаження внаслідок несанкціонованого контакту з Кров'ю Першого Світу. Закрито через тиждень. Засвідчено рукою брата Луки Філіппо, молодшого клерка канцелярії Ордену.