РИМ. Частина IV

Маттео повернувся до своїх покоїв у Ватикані о дев'ятій вечора.
Покої були невеликими — робочий стіл, декілька шаф з книгами, вузьке ліжко, камін в якому він рідко розпалював вогонь навіть узимку, і одне вікно що виходило на внутрішній двір. Свічки він економив так само як і дрова для каміну. Маттео міг дозволити собі більше, але звичка економити свічки лишилася з часів, коли він ще не міг купувати їх самостійно. На стіні над столом висів простий дерев'яний хрест — не прикраса, а частина чогось щоденного. Маттео дивився на нього щоранку перш ніж починати день, і не завжди знав навіщо. Звичка, мабуть. Або щось більше за звичку — він так і не вирішив остаточно.
Він зняв плащ, поклав його на скриню біля дверей і сів за стіл.
Дістав з кишені речі добуті їм цього дня і розклав їх перед собою в ряд.
Пергамент Морри — офіційне завдання, вже майже непотрібне. Маттео відсунув його в сторону. Шовкова хустинка із попелом із підвіконня Фіески. Цікавий доказ...чого? Над цим ще треба було попрацювати. І список створений кардіналом — той самий, складений удвічі, з його власним ім'ям, що було третім від кінця.
Маттео деякий час просто дивився на них. Потім запалив свічку, розгорнув список і почав читати уважно — так, як читають документи що можуть коштувати тобі життя. Повільно. Кілька разів повертаючись до початку і прокручуючи кожне ім'я в голові. 
Двадцять три імені.
Розташовані в стовпчик, кожне з датою і містом. Деякі закреслені — жирно, без коливань, як закреслюють те, що більше не актуальне. Шість імен підкреслені двічі. Його власне — підкреслене один раз, із маленьким знаком питання поруч. Фіеска не був певен щодо нього. Або ще перевіряв.
Маттео почав із закреслених.
Їх було дев'ять. Він знав трьох — не особисто, але як імена в архівах Ордену. Усі троє числилися померлими протягом останніх двох років. Офіційна причина у всіх однакова: ефірне виснаження. Природна смерть для людини, що занадто довго працювала з Кров'ю Першого Світу без належного захисту.
Маттео відклав список і деякий час дивився у вікно.
За вікном його покоїв внутрішній двір Ватикану жив своїм вечірнім ритмом. Двоє молодих ченців несли ліхтар через брукований простір — їхні тіні розтягувалися і скорочувалися по кам'яних стінах. Десь у глибині будівлі хтось грав на лютні — тихо, без натхнення, наче просто заповнював тишу. Під вікном на перетині обходів зійшлися двоє вартових. Перекинулися кількома словами й невдовзі знову розчинилися в темряві, кожен на своїй ділянці. Десь далеко, в глибині Апостольського палацу, ще горіли вогні — нічні клерки, ченці що читали вечірню. Ватикан ніколи не спав повністю. Він просто ставав тихішим, і в цій тиші ставало чутно те, що вдень губилося в гулі.
Рим готувався до ночі. Місто що переживало імперії, пап, чуму, а тепер і Скріми що переписували його кожні кілька років — готувалося до ночі так само методично як і завжди. Без драми. Без нервів. Вічне місто мало на це змогу.
Іноді Маттео навіть заздрив витримці містян, котрі мали змогу засинати зі спокоєм на душі. 
Дев'ять закреслених. Шість підкреслених. Сім без позначок. І він сам — із знаком питання.
Він повернувся до списку. Почав із шести підкреслених — тих, яких Фіеска певно вважав найважливішими або найбільш вразливими. Два імені він не знав зовсім. Три — знав як імена в депешах із провінцій, без облич і без деталей. Шосте...
Маттео підвівся і підійшов до одної з шаф. Піднявши свічку вище, він уважно вглядався у написи на полицях. Нарешті задовільно хитнув головою і дістав потрібну книгу. Швидко перегорнув сторінки і зупинився. Інтуіція не підводила слідчого цього разу, бо це ім'я він вже бачив.
Шосте ім'я в підкресленому списку було флорентійське. Негоціант середніх літ на ім'я Ніколо Гатті, задокументований у Флоренції два роки тому. Внесений в реєстри Ордену як людина, що постраждала від Скріму але не погодилась віддати своє майно, бо пам'ятала, що воно належить їй. У списку ж Фієски поруч із іменем була позначка: «підтверджено, активний, у небезпеці».
Маттео дістав із ящика столу мапу Флоренції і позначив останню відому адресу Гатті.
Потім повернувся до семи імен без позначок. Серед них — четверо римлян. Він виписав їх окремо і відклав убік. Завтра вранці треба буде перевірити архіви — тихо, без офіційного запиту, щоб не лишати слідів у реєстрах.
Він попрацював ще годину — звіряв дати, шукав закономірності, складав у голові географію списку. Свідки були розкидані по всій Італії, від Неаполя до Мілану, але з виразним скупченням у Римі і Флоренції. Це мало сенс — великі міста, більше Скрімів, більше шансів що хтось збереже імунітет.
Закономірність, яку він знайшов, йому не сподобалася.
Закреслені — певно або мертві, або іншим ладом виведені з цієї гри — були переважно з провінцій. Частіше значились як самотні, без зв'язків, без людей які могли б помітити зникнення або поставити незручні питання. Підкреслені — живі та у небезпеці — були в містах. Там де їх складніше тихо прибрати.
Хтось рухався методично. Від периферії до центру. Наче випробовуючи пильність Ордену. Але Фієска досі не вписувався в цю картину. Ні його зникнення. Ні те, що він намагався знайти перед ним. Маттео уважно вписував всю знайдену інформацію у свій робочий записник. Картина все ще не складалася. 
Він відчув її раніше, ніж побачив. Не звук і не подих — лише раптову зміну в самому просторі. Кімната, що секунду тому належала лише йому, більше не була порожньою. 
— Якщо ти знову рахуєш мертвих при свічці замість сну, де Лука, я почну думати що тобі це подобається.
Маттео навіть не здригнувся — за роки звик. Він не підняв погляд, наче чекав на цей голос весь вечір, хоча насправді не чекав ніколи. Так чи інакше — звик.
Вона сиділа на підвіконні, одна нога підібрана під себе, друга звисала вниз — поза занадто невимушена для людини, яка щойно безшумно проникла крізь замкнені двері на третій поверх Апостольського палацу. Темний плащ зливався з тінню штори настільки добре, що Маттео розумів: якби вона не заговорила, він міг би просидіти тут ще годину і не помітити її присутності. Фарфорова венеційська маска на ній мала форму класичної Вольто — гладкого білого обличчя, добре знайомого кожному, хто бодай раз бачив венеційський карнавал. Але там, де мали бути прорізи для очей, тягнувся суцільний фарфор. Фарфор був тонким, майже прозорим по краях, а в м'якому вигині щік і тонких лініях губ усе ще читалася та вишуканість, якою славилися венеційські майстри. Маска не приховувала обличчя — вона сама була обличчям, застиглим у єдиному, незмінному виразі спокою. Вона ловила відблиск свічки під дивним кутом, наче світло саме обирало куди впасти на її поверхні.
Маттео знав про маски Братства Тіней те, чого не знала більшість Ордену: що під фарфором чи шкірою з часом не лишається обличчя в звичному сенсі. Що носіння маски — не маскування, а трансформація, повільна і незворотна. Братство виросло з Ради Десяти Венеції — з її шпигунів, контрабандистів і вбивць, що з роками перетворили шпигунство на щось більше за ремесло. У місті де канали почорніли а постійні тумани ховали навіть власні думки, вони навчилися жити в тіні так досконало, що зрештою стали нею. Він ніколи не питав Омбру скільки років вона вже без власного обличчя. Деякі питання між ними просто не існували.
— Двері були замкнені, — сказав він, не повертаючи голови, дописуючи останній рядок у своїх нотатках.
— Були, — погодилась вона.
Він нарешті подивився на неї прямо. — Колись ти поясниш як це робиш.
— Колись ти перестанеш питати.
Це був один із тих дрібних ритуалів, що народжуються між людьми з роками — вона незмінно з'являлася нізвідки, він із показною цікавістю удавав, що це його дивує, а вона так само легко залишала питання без відповіді. Маттео давно перестав ображатися на ці маленькі межі. У Братстві Тіней за зайве слово карали швидше і безжальніше ніж в Ордені — він бачив достатньо наслідків цього, щоб не випробовувати її лояльність питаннями на які вона не мала права відповідати.
— Список Фіески, — сказала вона, дивлячись на аркуш в його руках без жодного питання в голосі. Просто констатація факту, ніби вона вже знала відповідь і просто озвучувала її вголос для протоколу.
— Звідки ти...
— Двадцять три імені. Дев'ять закреслено. — Вона нахилила голову, той специфічний жест яким вона завжди заміняла мімічну усмішку, бо маска не дозволяла іншого. — Я теж цікавлюсь цим списком, Маттео. Просто з інших причин.
Він відклав перо. — Братство шукає Свідків?
— Братство шукає інформацію. Свідки — просто найцінніше джерело інформації яке існує в цьому світі. Після Золотих Книг Медічі, звісно. — Вона зіскочила з підвіконня безшумно, підійшла до столу, зазирнула в список не питаючи дозволу. Вона завжди так робила — порушувала межі його особистого простору настільки, що від будь-кого іншого це було б нестерпно, але від неї здавалося цілком природним.  — Хтось вбиває твоїх Свідків, де Лука. Систематично. Я б сказала що це проблема для тебе. Для мене це теж проблема. Щоправда, значно більш практична. 
— Яка саме?
Вона нарешті підняла погляд від паперу до нього — точніше, маска повернулася в його бік, що було єдиним доступним їй еквівалентом погляду.
— Хтось знищує ресурс, на який претендує Рада. Це не альтруїзм, Маттео. Просто наші інтереси ненадовго збіглися.
Маттео відкинувся на спинку стільця і подивився на неї довше ніж потрібно було для розмови — звичка яку він мав щодо неї, і яку вона завжди дозволяла, хоча сама ніколи нічого подібного не робила.
— Ненадовго збіглися, — повторив він. — Останнього разу коли наші інтереси «ненадовго збігалися», я три дні переховувався від власного Ордену в льоху флорентійського торговця рибою.
— Ти перебільшуєш. Два дні.
— Я рахував по запаху риби. Він не дозволяв забути жодної години.
Щось у нахилі її голови нагадало сміх — хоча звуку не було, а маска лишалася так само непорушною. Маттео давно навчився читати ці мікрорухи замість виразу обличчя, якого в неї більше не було. Це теж було частиною їхньої дружби, якщо це слово взагалі підходило для стосунків між слідчим Ордену і агенткою Братства Тіней — мова жестів замість міміки, тиша замість прямих відповідей, і все одно якась дивна, непохитна довіра що проростала крізь усі ці обмеження як трава крізь бруківку.
— Як Вівальдо? — запитала вона раптом, і це було так не схоже на неї — питати про щось особисте без видимої практичної мети — що Маттео не відразу знайшовся з відповіддю. 
— Хто?
— Твій кінь.
— Тацит.
— Я завжди забуваю. — Вона нахилила голову вдруге, і цього разу жест був майже винуватим. — Як Тацит?
— Живий. Незворушний. Як завжди.
— Кінь з характером кардинала. — Вона відійшла від столу, провела пальцем по краю старої карти Італії що лежала згорнутою на полиці, не розгортаючи її — просто торкаючись, ніби перевіряючи чи карта та сама що минулого разу. — Ти схуд, де Лука.
— Перуджа.
— Завжди Перуджа, або Флоренція, або якесь забуте Богом село на краю Попелища. Колись ти поїдеш кудись просто заради себе.  
— А ти колись скажеш мені своє справжнє ім'я.
— Не цього вечора. — Голос її лишався легким, але Маттео знав цю інтонацію — межа, за яку вона не переступала ніколи, навіть з ним. Він не наполягав. Ніколи не наполягав, і саме тому, можливо, вона досі приходила.
Вона зробила крок до вікна, і Маттео зрозумів що розмова добігає кінця раніше ніж відчув якийсь конкретний сигнал — просто знав, як знають погоду по запаху повітря.
— Будь обережний у Флоренції, — сказала вона, вже стоячи на підвіконні, темний силует проти ще темнішого неба за вікном. — Якщо мої здогадки правильні, твій список — це лише верхній шар чогось набагато ширшого. І я не думаю що ти готовий до того що під ним.
— Можеш сказати конкретніше?
Вона не відповіла. Маттео зрозумів — це було ще одне з тих питань, на які правила її Ради забороняли відповідь.
— Бережи себе, де Лука.
Він кліпнув — звичайний, людський рефлекс, частка секунди. А коли розплющив очі, підвіконня було порожнім. Як завжди. Вона ніколи не прощалася і ніколи не залишала по собі жодного сліду. 
Маттео деякий час дивився на те місце де вона сиділа. Потім похитав головою, чи то з роздратуванням, чи то з чимось більш теплим, відклав перо і потер очі під рукавичками. Скроні ниючи нагадували про себе — тихіше ніж уранці, але наполегливо. Він ніколи не міг остаточно відпочити від двох реальностей. Навіть уві сні вони іноді накладалися одна на одну, і він прокидався не знаючи в якій із версій знаходиться, поки не торкався стіни над ліжком і не відчував холодний камінь — справжній, однаковий в обох версіях. 
Він підвів очі на хрест над столом. Дивлячись на простий дерев'яний хрест, Маттео на мить подумав про батька. Не про обличчя — обличчя він не пам'ятав ніколи. Про факт: загинув в Романьї, придушуючи заколот, чесною смертю людини що не відступила перед обов'язком. Маттео носив цей факт як носять родовий перстень — наче він завжди на пальці. Цікаво, чи зміг би батько розібратись у справі Фієски? Маттео вірив що зміг би.
Маттео ловив себе на тому що в роботі довіряє лише задокументованому. Підпису. Даті. Свідченню що можна перевірити. Але коли справа доходила до власного минулого — він покладався на саме знання, без жодного джерела під ним. Жоден слідчий не прийняв би такого свідчення в суді. Він був готовий прийняти його лише тому що це свідчення про себе самого. Іншого в нього не було.
— Господи, відкрий мені очі, щоб я побачив дива закону Твого, — сказав він тихо. Не красиво. Без інтонації. Просто слова що прийшли самі, із глибини пам'яті де зберігалося все, чому його навчили в дитинстві, разом із латинською граматикою і правилами фехтування.
Псалом сто дев'ятнадцятий. Маттео пам'ятав його цілком — усі сто сімдесят шість віршів. Але зараз йому потрібен був лише цей один. Про очі що бачать. Про закон що відкривається тим хто шукає.
Якщо є що відкривати, — подумав він мимоволі. 
Маттео акуратно склав аркуші і поклав їх у свій записник. Накрив чорнильницю кришкою і заплющив очі. 
Завтра треба перевірити в архівах чотирьох римлян. Якщо пощастить і хоча б один з них ще живий і погодиться говорити — він матиме щось конкретне. Якщо ж він не встиг і всі четверо вже не існують — тоді його чекатимуть Флоренція і Ніколо Гатті.
Маттео загасив свічку.
У темряві покоїв, під мідним небом Риму що важіло над дахами Ватикану, він лежав і дивився в стелю — і в голові його, як завжди, жили дві версії одного міста. Два Рими. Обидва справжні. Обидва його.
Він заснув швидко і без снів. Це було рідкістю і він був дуже за це вдячний.