РИМ. Частина III

Коридори Апостольського палацу спотворювали звуки: тут вони поводилися інакше ніж на вулиці. Кроки лунали гучніше — навіть якщо йти тихо. Голоси розносилися далеко і поверталися відлунням з несподіваного боку. Маттео давно навчився говорити тут пошепки або мовчати — не тому що боявся підслухачів, а тому що ці коридори самі по собі були підслухачами. Камінь тут був старий і вбирав усе що говорилося в його присутності. Можливо тому тут завжди відчувалася певна напруга — ніби стіни знали забагато і не поспішали ділитися.
Покої кардинала Фіески знаходилися в північному крилі Апостольського палацу — там, де коридори ставали вужчими, стелі нижчими, а запах сирості перебивав навіть ладан. Не парадна частина Ватикану, де приймали послів і королів, а робоча — та, де жили люди, чиєю зброєю були пергамент і чорнило, а не меч.
Маттео йшов повільно.
Йому не було куди поспішати — покої Фіески нікуди не дінуться. До того ж слідчий звик читати простір перш ніж увійти в нього. Коридор був порожній, але не тою природною порожнечею вечірньої години — а тою навмисною, яка буває, коли людей попросили піти. Двоє слуг, що мали б чергувати біля архівного входу, були відсутні. Смолоскипи на стінах горіли нерівно — один майже згас, і ніхто не потурбувався підживити гніт.
Дрібниці. Але дрібниці мають звичку складатися в щось значно більше.
Двері покоїв були не замкнені — лише прикриті. Маттео м'яко штовхнув долонею в шкіряній рукавичці оббите залізом дерево і увійшов всередину.
Перше, що він відчув — тишу. Не просто відсутність звуку, а щось густіше. Наче кімната затамувала подих. Наче простір тут усе ще чекав на людину, яка більше не прийде, і не знав, як із цим бути.
Друге — запах. Старий пергамент, терпкий запах чорнила з домішкою заліза, гарячий віск від свічок, що давно згасли. І під усім цим — ледь помітно, на межі — фіалки. Слабші, ніж на вулиці. Але ж.
Кімната була невеликою, але щільно заставленою. Уздовж усіх чотирьох стін від підлоги до стелі тягнулися полиці з документами — не парадні, оздоблені золотом, а прості, робочі, де пергаменти були розкладені без особливого порядку, позначені власноруч написаними ярликами. Посередині стояв масивний дубовий стіл, на якому все ще лежали відкриті книги і стояло чорнильне приладдя. Крісло було відсунуте від столу — не різко, не з поспіхом, а так, ніби людина встала, збираючись повернутися через хвилину.
Через п'ятнадцять днів крісло все ще чекало.
Маттео підійшов ближче. На столі у Фіески поруч із рукописними фоліантами лежала друкована книга — одна з тих що виходили у Венеції у Альда Мануція. Маттео завжди відчував щось дивне дивлячись на друковані сторінки. Надто рівні літери. Надто однакові. Наче хтось вийняв із тексту людську душу і замінив її чимось холоднішим і точнішим. 
Книги на столі були відкриті на сторінках із хронологічними таблицями — дати, імена, позначки на полях, зроблені дрібним, нерівним почерком. Слідчий нахилився ближче. Записи стосувалися Скрімів — не офіційних, санкціонованих Ватиканом, а тих, що значилися в архівах Другого Кола як «аномальні ефірні події без встановленого джерела». Фіеска збирав їх систематично, роками. Позначав місця. Дати. І поруч із кожним записом — маленький символ, схожий на око.
Маттео розігнувся, спершись на стіл руками. Подивився на кімнату свіжим поглядом.
Щось було не так — не видиме, ледь відчутне. Він стояв посеред кімнати і намагався зрозуміти що саме. Потім зрозумів: запах. Ледь помітний, майже зниклий — але є. Гіркий мигдаль і деревний дим, суміш що не мала нічого спільного із запахом робочого кабінету старого єпископа. Не запах Риму. Не ватиканський.
Хтось чужий стояв у цій кімнаті. Не вчора і не тиждень тому — але й не так давно щоб запах встиг зникнути повністю.
Маттео відзначив це і пішов далі — до полиць.
Він пройшов уздовж полиць, не торкаючись — просто дивлячись. Документи стояли щільно, корінець до корінця. Але в одному місці — третя полиця від вікна, приблизно посередині — між двома товстими фоліантами була щілина. Не велика. Пальці два завширшки. Пил на полиці ліг нерівно. Навколо відсутнього документа залишилися свіжіші смуги, ніби його раз по раз діставали й повертали назад. 
Маттео зупинився перед цією щілиною і деякий час просто дивився на неї. Повернувшись до столу, він уважно порівняв товщину книг на ньому з товщиною щілини на полиці. Жодна не підходила.
Хтось взяв документ. Або сам Фіеска, або хтось після нього. Але полиці навколо були в порядку — жодного хаосу, жодних слідів поспіху. Хто б це не зробив, він знав, що шукає. Прийшов, узяв одне і пішов. 
Господи, що шукав він?Що знайшов?
Думка прийшла сама, і Маттео відзначив її з тим відстороненим здивуванням, з яким відзначав усі прояви власної віри — несподівані, схожі на рефлекс. Він не молився систематично, як Морра. Але іноді — у моменти, коли раціональне мислення натикалося на стіну і зупинялося — щось у ньому шукало відповіді там, де розум уже був безсилий. 
Він підійшов до вікна, котре виходило у внутрішній двір — вузький, брукований, зараз порожній у вечірній темряві. Підвіконня було широким, кам'яним, вкритим тонким шаром пилу. Маттео провів по ньому пальцем у рукавичці. 
Пил був скрізь. Крім одного місця — прямокутника приблизно з долоню завширшки, де хтось спирався або стояв. І поруч із цим прямокутником — дрібний сірий порошок, який не був пилом. Маттео нахилився, придивляючись.
Попіл. Дрібний, майже невагомий, із ледь вловимим фіолетовим відтінком. Не від свічки — колір не той. Не від каміна — у цих покоях його не було. 
Маттео випростався і подивився на підвіконня ще раз. Хтось стояв тут. Стояв і дивився в кімнату — або з кімнати на двір. І саме цей хтось лишив по собі цей попіл.
Він дістав із кишені невеличку шовкову хустинку і акуратно змів туди кілька крупинок. Склав у декілька разів та поклав назад.
Потім обійшов стіл і сів у крісло Фіески.
Це була стара звичка — сидіти на місці людини, яку шукаєш. Дивитися звідти, звідки дивилася вона. Читати простір її очима. Морра колись назвав це «єрессю емпатії» — і посміхнувся при цьому, що означало: він сам так робив.
Із крісла Фіески кімната виглядала інакше. Стіл був завалений роботою — не безладно, а так, як буває у людини, яка веде кілька справ одночасно і знає, де що лежить. Праворуч — поточні архівні запити. Ліворуч — та сама хронологічна таблиця. Посередині, під важким мідним прес-пап'є у формі риби — кілька аркушів, складених удвічі.
Маттео підняв прес-пап'є. Взяв аркуші.
Розгорнув.
Це був список. Написаний тим самим дрібним нерівним почерком, що і позначки на полях хронологічної таблиці. Імена — близько двадцяти, може більше — розташовані в стовпчик, поруч із кожним дата і місто. Деякі були закреслені. Деякі — підкреслені двічі. Наприкінці список обривався на півслові, наче писар раптово зупинився.
Маттео читав повільно. Перші імена були незнайомі — провінційні, без титулів, без вказівок на стан. Біля деяких Фіеска лишив короткі позначки власною рукою: «вижив після Сієни, 1511, пам'ятає». «Перебіг Скріму в Падуї, 1514 — свідчення розходиться з офіційним записом». Не біографія. Не статус. Щось інше — ніби кардинал перевіряв не хто ці люди, а що саме вони бачили.
Потім, ближче до середини списку, Маттео зупинився.
Лоренцо Аккаюолі. Болонья. 1503.
Це ім'я він знав. Не з чуток — особисто. П'ять років тому Маттео розслідував зникнення золота з монастирської скарбниці в Болоньї, і єдиним свідком що плутався у власних показаннях був молодий писар на ім'я Аккаюолі — людина яка наполягала що скарбниця стояла зовсім в іншому крилі монастиря, ніж стверджували всі інші. Тоді Маттео списав це на страх чи дурість. Тепер, побачивши те саме ім'я в цьому списку, поруч із позначкою Фіески — «пам'ятає Скрім, не визнаний офіційно» — він зрозумів. Аккаюолі не плутався. Він пам'ятав монастир таким, яким той був до того, як хтось переписав його розташування.
Висновок прийшов холодно і остаточно: це був список людей що бачать дві версії історії. Те, що такі люди існують, не було для Маттео новиною — він сам носив цей дар довше ніж міг пригадати точно. Новиною було інше: чому кардинал Архіву Другого Кола роками й таємно розшукував їх одного за одним, записуючи не імена для покарання, а спостереження за тим, що саме кожен із них пам'ятає. Це не виглядало як полювання на єресь. Це виглядало як дослідження. Але чому частина з них була закреслена?
Раптом слідчий завмер. Третє ім'я від кінця.
Маттео де Лука. Рим. 1499.
Він деякий час просто сидів і дивився на своє ім'я.
Воно виглядало звичайно. Два слова і місто — таке саме як усі інші в списку. Той самий чорнильний розчерк, той самий дрібний нерівний почерк Фіески. Нічого особливого. Просто ім'я.
Але Фіеска знав про нього. Знав і включив до списку людей що бачать два світи одночасно. Це означало що кардинал спостерігав за ним — тихо, систематично, так само як спостерігав за двадцятьма двома іншими. Роками, можливо. Поки Маттео ходив коридорами Ватикану і думав що його імунітет — це його власна таємниця.
Виявляється — не тільки його.
Він подумав про двох мертвих агентів що Морра згадав у капелі Святого Себастьяна. Подумав про дев'ять закреслених імен у списку. Подумав про офіційну причину — ефірне виснаження — і про те як легко ця причина лягає на папір і закриває будь-які питання.
Своє ім'я в чужому списку — це завжди неприємно. Але своє ім'я в списку де половина імен вже закреслена — це щось інше. 
Це запрошення якого він не просив.
Ще одна думка, гостріша за решту, лише майнула і зникла, майже не встигнувши сформуватись: якщо Фіеска вважав за потрібне перевіряти Маттео — можливо, кардинал сумнівався не лише в тому, що Маттео бачить і знає. Можливо, він сумнівався в тому, звідки в Маттео взялося те, що той бачить і знає. 
Маттео повільно склав аркуші і поклав у кишеню — туди, де вже лежали шкіряний мішечок із попелом і пергамент Морри. У голові, за правим оком, тихо й рівно пульсував знайомий біль. Десь за стіною добігала кінця вечірня — хор затихав, розчиняючись у камінні. 
Він підвівся, поправив плащ і ще раз оглянув кімнату. Його погляд затримався на щілині між фоліантами — на місці, де щось було і чого тепер немає. На підвіконні з чужим попелом. На кріслі, що досі чекало на господаря.
— Не бійся, бо Я з тобою, — сказав він тихо. Не молитва — скоріше рефлекс. Слова, що самі приходять, коли раціональне мислення на мить відступає. 
Він не був певен, що вірить у це прямо зараз.
Але вимовити їх стало трохи легше.
Маттео вийшов із покоїв Фіески, обережно причинивши двері — так само, як вони були причинені, коли він прийшов. Коридор був усе ще порожній. Смолоскип біля архівного входу остаточно згас.
Він пішов у темряву ватиканського коридору, несучи в кишені три речі: пергамент Морри, мішечок із попелом і список із власним іменем.
І одне питання, яке тепер не давало йому спокою більше за всі інші: хто насправді ті люди в цьому списку — і скільки з них досі живі.