РИМ. Частина II

У Ватикані було кілька сортів людей у сутанах і Маттео навчився їх розрізняти. Єпископи ходили з виразом людей що звикли щоб їм поступалися дорогою. Ченці — з виразом людей що звикли поступатися самі. Клерки канцелярії — з виразом людей що давно вирішили не мати жодного виразу. Агенти Ордену — з виразом людей що вивчили всі попередні і могли відтворити будь-який залежно від потреби. 
Всі ці сорти людей Матео зумів зустріти крокуючи доріжками Ватикану. Всі вони одразу ж міняли вирази облич, коли бачили його і розуміли куди він йде.
Капела Святого Себастьяна була найменшою у всьому Ватикані.
Вісім кроків завширшки, дванадцять завдовжки — Маттео перевірив це одного разу від нудьги, чекаючи на зустріч, що затрималася на годину. Стеля нависала так низько, що він міг дотягнутися до неї рукою, якщо підвестися навшпиньки. Фрески на стінах колись, певно, були гарними — зараз вони вкрилися жовтою патиною часу і кіптяви від свічок, тому здавалось що святі дивилися з них із виразом людей, що занадто довго чекають на щось, що так і не приходить.
Слідчий прикрив за собою важкі дубові двері і зупинився на секунду, даючи очам звикнути до напівтемряви. Пахло старим воском, холодним каменем і ледь — майже невловимо — ладаном, що просочився в пори стін за сотні років. Тут не правили служб уже сімнадцять років — офіційно капела значилася як «закрита на реставрацію» — але запах лишився. Деякі речі не підкорюються жодним переписуванням полотна реальності.
Бенедетто Морра стояв упівоберта до вівтаря, злегка схиливши голову до правого плеча. Губи його ледь помітно рухалися, промовляючи швидкі, монотонні слова молитви. На ньому була строга, наглухо застебнута сутана з грубого чорного сукна без жодних знаків, лише важкий залізний перстень Магістра на вказівному пальці тьмяно виблискував у світлі єдиної свічки, залишаючи на вівтарному покривалі довгі бліді смуги світла. 
Маттео мовчки чекав, заклавши руки за спину, і дивився на його сутулу, але міцну фігуру.
Бенедетто Морра. Магістр першого кола Ордену Святого Списа, куратор польових операцій у центральній Італії. Офіційно — людина що керує розслідуваннями єресі й незаконного використання Ефіру. Неофіційно — один із небагатьох людей у Ватикані якому Маттео довіряв без застережень.
Він зустрів його двадцять років тому — тоді Морра був польовим агентом, один із найкращих яких Орден мав за останнє покоління. Людина що могла провести місяць у ворожому місті під чужим іменем, знешкодити незаконний Скрім голими руками і повернутися без жодної офіційної депеші — просто тому що депеші лишають сліди. Маттео пам'ятав його ще таким: молодшим, різкішим, із тим самим шрамом що вже тоді був білим і старим.
Тепер Морра сидів за столами а не ходив вулицями. Але тіло не забуло — він досі стояв як стоять люди що звикли мати спину до стіни і вихід перед очима. Досі оглядав кожного хто входив так само швидко і прискіпливо як оглядають ворожі позиції. Досі говорив рівно стільки скільки треба і ні слова більше.
Двадцять років Маттео ніс свій імунітет — двох реальностей в одній голові, постійного болю за правим оком, знання що більшість людей навколо живе в переписаному світі і не здогадується про це. Морра був першим хто не злякався цього. Першим хто сказав: це не хвороба. Це зброя. І навчив його нею користуватися.
Маттео знав свого батька лише з небагатьох слів — той загинув в Романьї, придушуючи заколот, ще коли Маттео не навчився як слід тримати ложку. Чесна смерть, казали йому. Людина що не відступила перед обов'язком. Маттео завжди думав що Морра — це найближче що в нього є до того, яким мав би бути такий чоловік як його батько. 
Дивно, але він не міг пригадати коли саме дізнався про обставини смерті батька. Ніби знання просто завжди було при ньому — готове, повне, без жодного спогаду про момент коли хтось йому це розповів.  
Маттео чекав. Він знав цю молитву — не слова, а ритм. Тридцять секунд, не більше. Морра молився так само, як дихав — коротко, регулярно, без пафосу. Не для того щоб його бачили. Просто тому що день починається і закінчується розмовою з Богом, і жодна службова зустріч не є достатньою причиною цю розмову перервати.
Морра підняв голову. Перехрестився — швидко, звично, як людина, що застібає ґудзик, — і обернувся.
— Перуджа, — сказав він замість привітання.
— Закрито, — відповів Маттео. — Незаконний Скрім місцевого трибуналу. Джерело артефакту встановлено. Депеша вже у канцелярії.
Морра оглянув його. При світлі єдиної свічки його обличчя виглядало як рельєфна карта прожитого життя — глибокі тіні під вилицями, різкі складки від носа до губ, білий шрам на лівій щоці. Сірі очі — майже безбарвні в цьому освітленні — не пом'якшали від того, що побачили, але і не стали жорсткішими. Просто зафіксували факти.
— Голова болить? — запитав він.
— Як завжди.
— Сядь.
Маттео сів на лавку першого ряду. Дерево було холодним і трохи вологим — капела промерзала щозими і так і не висихала до кінця до осені. За стіною, десь у глибині собору, тягнулася вечірня. Далекий хор плив крізь камінь — рівний, низький, схожий на дихання чогось дуже великого і дуже старого.
Господи, почуй молитву мою, і крик мій нехай до тебе прийде.
Маттео знав цей псалом. Знав напам'ять усі сто п'ятдесят — його змусили вивчити ще в дитинстві, тоді, коли він ще не знав, яке дитинство вважати справжнім. Зараз слова хору долинали до нього крізь камінь спотвореними, розтягнутими, і він зловив себе на думці: як звучить молитва у світі, де реальність пластична? Кому молитися, якщо навіть пам'ять про те, за кого молишся, може бути стерта до ранку? 
З 1492 року, коли небо над Флоренцією вперше стало мідним і Ефір прорвався крізь надра землі в живий світ, Церква намагалася дати відповідь на це питання. Офіційна доктрина говорила: Ефір — це випробування, послане Господом, щоб перевірити міцність людської волі. Скріми — це дозволений інструмент вирішення конфліктів, освячений Пактом Мовчання 1498 року і контрольований Орденом Святого Списа. Все, що виходило за межі цього контролю — єресь.
Маттео прийняв цю доктрину двадцять років тому. Він приймав її і зараз. Просто іноді — в такі моменти, як цей, коли хор за стіною співав про Господа, що чує молитву, а він сам не міг бути певен, чи існує те, за що молиться, в тій самій версії реальності, що й він — іноді ця доктрина давалася важче, ніж зазвичай.
Він відігнав цю думку. Вона була не нова і не корисна.
Морра не сів. Він відійшов до стіни, де з темряви виступало обличчя святого Себастьяна — пронизаного стрілами, але з виразом дивного, майже неприродного спокою. Постояв там, дивлячись на фреску. Не як на твір мистецтва — як на знайомого.
— Мученик не просив порятунку, — сказав він тихо, не до Маттео, скоріше сам до себе. — Він просив сили витримати. Це різні молитви.
Маттео нічого не відповів. Він дивився на того ж Себастьяна і думав, що розуміє цей вираз краще, ніж хотів би. Спокій не від відсутності болю. Спокій від того, що знаєш: твоє страждання має сенс. Що є щось, заради чого варто стояти, навіть пронизаному наскрізь.
Він просто ніяк не міг остаточно вирішити — чи існує для нього в цьому світі щось таке.
Морра відійшов від стіни. Дістав із рукава сутани складений аркуш пергаменту і поклав на лавку поруч із Маттео — не в руки, а поруч. Маттео відзначив це підсвідомо. Морра завжди так робив, коли справа була такою, що людині треба дати секунду перш ніж вона до неї торкнеться.
— Кардинал Бартоломео Фіеска. Префект Архіву Другого Кола. П'ятнадцять днів тому не з'явився на ранкову службу. Його покої порожні. Троє з п'яти його слуг не пам'ятають його імені. Четвертий пам'ятає ім'я, але не обличчя. П'ятий пам'ятає все — і від цього йому дуже погано.
Маттео взяв пергамент. Розгорнув. Ім'я, посада, дати, короткий перелік останніх відомих переміщень. Нічого, що він не міг би дізнатися сам.
— Скрім? — запитав він.
— Невідомо. Жодного Куполу зафіксовано не було. Жодного дозволу не видавалося. Жодних свідків. — Морра зробив паузу. — Він просто зник. Разом із частиною пам'яті тих, хто його знав.
— Чому я? Зниклі кардинали — справа для Конклаву, не для польового слідчого.
— Тому що ти пам'ятаєш Фіеску, — сказав Морра тихо. — А половина Ордену — ні.
Маттео підняв погляд.
— Наскільки половина?
— Достатньо, щоб це стало проблемою. — Морра нахилився злегка, знижуючи голос. — Офіційно справи не існує. Ти потрапиш до його покоїв як інспектор архіву. Рутинна перевірка документів. Якщо хтось запитає — незакриті фінансові звіти за попередні три місяці.
— А неофіційно?
Морра помовчав. Маттео спостерігав за ним — за тим, як він стоїть, як тримає руки схрещеними на грудях, як дивиться не на нього, а трохи повз — у ту саму внутрішню точку, що й раніше. Двадцять років він читав цю людину як текст, вивчений напам'ять. Морра був із тих, хто ніколи не говорить більше потрібного — але коли він говорив, кожне слово було важливо.
Те, що Маттео побачив зараз, він бачив рідко. Не показну, службову турботу начальника до підлеглого — а справжню. Трохи болісну. Ту, що не зникає, коли відкидаєш усе службове.
— Неофіційно, — сказав Морра нарешті, — будь обережний. Фіеска мав доступ до документів, яких краще б не існувало. Якщо він щось знайшов — і якщо за ним прийшли через це — ти мусиш знати: ти не перший, кого я посилаю по цьому сліду.
Маттео почекав.
— Двох попередніх знайшли мертвими. Офіційна причина — ефірне виснаження.
Маттео сидів нерухомо.
Двоє мертвих. Офіційна причина — та сама що він сам вписував у звіти після того як знаходив тіла Свідків у провінції. Зручна причина. Беззаперечна. Ефірне виснаження не лишає слідів що можна показати лікарю або судді — воно лишає лише порожній погляд і тіло що вирішило більше не боротися.
Він думав про те скільки таких звітів він підписав за двадцять років. Скільки разів написав ці слова — ефірне виснаження, природна смерть — і пішов далі не питаючи. Тому що так було зручніше. Тому що справа була закрита і наступна вже чекала.
Господи прости мені мою сліпоту, — подумав він. Не вголос. Просто думка — та що приходить сама коли раптом бачиш знайомий пейзаж під новим кутом і розумієш що дивився на нього неправильно все це час.
За стіною хор змінив тональність — вище, тонше, наче запитання. Полум'я свічки здригнулося від якогось непомітного протягу.
Маттео склав пергамент. Поклав у кишеню. Підвівся. І зупинився — бо в нього було ще одне питання. Питання, яке він носив у голові від самого в'їзду до міста, від розмови зі Спіною біля фонтану.
— Вони були Свідками? — запитав він. Голос рівний, майже байдужий. Тон людини, що уточнює незначну деталь.
Пауза була короткою. Може секунда. Може менше.
Але вона була.
— Іди, Маттео, — сказав Морра.
Маттео обернувся і подивився на нього. Морра дивився у відповідь — рівно, спокійно, з тим виразом абсолютної впевненості у своїй правоті, що буває тільки у людей, які ніколи не дозволяли собі сумніватися надто довго. Це не була жорстокість. Це була віра. Щира, випалена, незламна — та, що дозволяє робити жахливі речі і спати спокійно, бо знаєш: ти правий, бо служиш правій справі, бо Господь бачить і судить, і якщо ти помиляєшся — Він виправить.
Маттео кивнув. Підійшов до дверей, підняв засув.
— Бенедетто, — сказав він, вже тримаючись за ручку. Він рідко називав його по імені — лише тоді, коли хотів, щоб слова дійшли не до магістра, а до людини.
Морра уважно дивився в очі Маттео.
— Скільки їх лишилося? Свідків?
Пауза цього разу була довша.
— Блаженні вбогі духом, — сказав Морра тихо, — бо їхнє є Царство Небесне. — Він подивився на Маттео з тим виразом, який важко було розібрати у свічковому світлі — чи то жаль, чи то щось схоже на заздрість. — Ти ніколи не заздрив тим, хто не пам'ятає, Маттео? Тим, кому легше?
Маттео нічого не відповів. Відчинив двері і вийшов.
Уже в коридорі, де гуркіт далекого хору став гучнішим і холоднішим, він почув за спиною тихий звук. Сухий, ледь чутний. Він знав цей звук — двадцять років поруч із цією людиною.
Морра хрестився. Хрестився за себе, за свою душу. Маттео просто знав це.
Маттео йшов темним ватиканським коридором, і в голові його поруч із двома версіями реальності тепер крутилося одне маленьке, гостре питання — як скалка під нігтем: чому Морра не відповів? Не тому що не знав. Морра завжди знав.
Можливо тому що відповідь була такою, що краще, щоб Маттео її не знав?
Поки що. У всякому випадку...