РИМ. Частина I

Рим зустрів Маттео де Луку запахом гною, смаженої цибулі і — ледь помітно, на самій межі сприйняття, там, де нюх переходить у передчуття — підгнилих фіалок.
Завжди фіалок. Скрізь, де Ефір просочувався крізь тріщини у реальності, лишався цей солодкуватий, трохи хворобливий присмак у повітрі. Маттео давно навчився його розпізнавати — як досвідчений лікар розпізнає запах певної хвороби ще на порозі палати, до того як побачить хворого.
О другій годині пополудні він в'їхав до Риму через Porta del Popolo, важку кам'яну браму, втиснуту в старі мури Рима. Крізь її арку безперервним потоком вливалися до міста купці, прочани й вершники. Над воротами чорніли бійниці, а оббиті залізом стулки скрипіли від вітру. Сонце стояло якраз так, щоб сліпити і не давати роздивитися натовп — наче навмисне, наче сам Рим не хотів, щоб його розглядали надто уважно. Кінь під ним — похмурий фламандський мерин на ім'я Тацит, якому було однаково байдуже і до папських булл, і до ефірних аномалій — переступав через калюжі з тією ж незворушною гідністю, з якою колись переступав через трупи на Попелищах під Неаполем. Маттео цінував цю рису. Серед усіх його знайомих Тацит був єдиним, чиєї пам'яті він не мав причин боятися.
Via Flaminia кипіла. Вози з тосканським вином і ломбардським залізом, паломники з мушлями на капелюхах, торговці живністю, чиї кури горлали так, наче їх різали просто зараз і прямо тут. Двоє ченців тягнули на мотузці віслюка, що впирався всіма чотирма ногами і дивився на них із виразом глибокої богословської незгоди. Жінка у вікні третього поверху вішала білизну і лаялася з кимось унизу на неаполітанському діалекті — швидко, пристрасно, з такою кількістю анатомічних подробиць, що Маттео мимоволі відзначив про себе: ця жінка ніколи не служила в Ордені, але мала б.
Жовтень у Римі не був м'яким — він був різким і непостійним, міняв настрій кілька разів на день. Зранку могло бути сонце і тепло що нагадувало літо. До полудня небо затягувалося і вітер з Тібру приносив вологу і холод. Надвечір могло бути і те і інше одночасно — сонце з одного боку і дощ з іншого, і веселка над дахами якщо дивитися в правий бік.
Рим. Вічне місто, що змінювалося щотижня і не пам'ятало про це.
Маттео їхав повільно, дозволяючи Тациту самому вибирати шлях між людьми та возами, і дивився. Не так, як дивляться мандрівники чи паломники — з відкритим ротом і запрокинутою головою. А так, як дивляться люди його ремесла: спокійно, систематично, фіксуючи розбіжності між тим, що є, і тим, що було.
На розі via del Corso стояла нова лавка міняйла.
Маттео зупинив Тацита.
Місяць тому тут була майстерня шевця. Він пам'ятав її добре: скрипучі дубові двері, завжди навстіж, запах шкіри і дьогтю, що розповзався на пів-вулиці, і сам майстер — Доменіко, товстий, рум'яний флорентієць, якому Бог дав золоті руки і невгамовний язик. Доменіко мав думку щодо кожного папського едикту і ніколи — жодного разу за всі роки знайомства — не тримав цю думку при собі. Маттео пам'ятав, як той латав йому черевик три роки тому і паралельно пояснював, чому політика Ватикану в питанні флорентійських банків є «найбільшою дурницею після вавилонського стовпотворіння».
Тепер замість верстата і колодок стояли ваги і лежали стоси монет. Новий господар — молодий, незнайомий, з вузьким обличчям і надто уважними очима для простого міняйла — сидів за прилавком і спостерігав за перехожими з тією прицільною увагою, яку Маттео дуже добре знав. Так дивляться люди, яким платять не за обмін монет, а за інформацію про тих, хто їх обмінює.
Доменіко більше не існував. Це була найстрашніша властивість Скріму — не смерть, а стирання. Людина залишалася живою, ходила вулицями, їла хліб і грілася біля вогню. Але все, чим вона була до переписування — ім'я, рід, будинок, борги і тріумфи — зникало з реальності так само остаточно, як зникають слова, зіскоблені з пергаменту. І найстрашніше: сама людина не знала про втрату. Десь у місті ходила людина з його обличчям і його руками, щиро впевнена, що все своє свідоме життя шила черевики чи чистила стайні чи займалася ще якоюсь справою, яку для неї вибрав чужий Скрім. А його місце вже зайняв хтось інший — хтось потрібніший переможцю тієї давньої дуелі п'яти розумів.
Маттео часто думав про таких як Доменіко — людей що носять чуже життя і не здогадуються про підміну. Він завжди дивився на це як спостерігач, з професійної відстані. Лише іноді, у миті коли втома брала гору над дисципліною, в нього зринала незручна думка: чи міг він бути такий впевнений що сам не один із них? 
Маттео рушив далі. Думати про це не було сенсу. Він думав про це щодня і ніколи не знаходив у цих думках нічого, крім тупого, виснажливого болю десь за правим оком.
Неподалік від лавки міняйла хлопець років дванадцяти продавав друковані аркуші — кричав щось про «правду з Віттенберга» і тікав щоразу як бачив людину в церковному одязі. Маттео купив один не зупиняючись. Латинь була груба але зрозуміла. Лютер писав що пам'ять людини належить Богу а не Папі. У Римі за такий аркуш можна було отримати три роки в'язниці. Хлопець продавав їх за два сольдо.
Piazza Navona зустріла його фонтанним гомоном і запахом печених каштанів. Маттео вже проїжджав крізь натовп, коли щось — не звук, не рух, а просто якесь шосте відчуття, вироблене роками роботи — змусило його опустити погляд.
Біля стремена стояв Джованні Спіна.
— Де Лука, — сказав він без здивування, наче вони розійшлися п'ять хвилин тому, а не два місяці. — Ти живий. Я вже ставив на те, що ні.
— Хто виграв?
— Брат Анджело з канцелярії. Він взагалі любить ставити на очевидне. 
Джованні Спіна був реставратором фресок — людиною, яка проводила більшість свого часу на риштованнях під стелями церков, з пензлем в одній руці і кубком дешевого вина в іншій. Рим він знав так, як знають своє старіюче тіло — кожну тріщину, кожен набряк, кожен старий шрам. У нього не було жодних офіційних зв'язків із Орденом Святого Списа, жодних патентів і жодних повноважень. Натомість він мав те, чого Маттео не міг купити за жодні гроші: він просто ходив скрізь і всі вважали його частиною меблів. Малярі завжди частина меблів.
Спіна приклав мозолясту долоню до очей, захищаючись від сонця, і роздивився Маттео знизу вгору з виглядом майстра, що оцінює стан фрески після зими.
— Схуд, — констатував він. — Перуджа?
— Перуджа.
— І як там?
— Сіро.
Спіна кивнув із розумінням людини, яка ніколи не їздила далі Тіволі і не мала жодних планів це виправляти. Помовчав трохи, дивлячись, як натовп обтікає Тацита з обох боків. Потім, не дивлячись на Маттео, сказав:
— Чув про Фіеску?
Маттео не змінився в обличчі. Це була навичка, яку він відпрацьовував роками — тримати обличчя рівним у момент, коли все всередині раптово завмирало.
— Що саме?
— Що нема його. — Спіна знизав плечима, але в цьому жесті не було байдужості — скоріше те особливе, трохи болісне здивування людини, яка не може зрозуміти, куди поділася річ, що завжди лежала на своєму місці. — Хоча тепер і нема чого «нема» — половина Борго клянеться, що ніякого кардинала Фіески і в природі не існувало. Кажуть, завжди була порожня каплиця Святого Луки, і ніхто в ній ніколи не служив.
— А ти?
Спіна подивився на нього. У його темних очах промайнуло щось — не страх, але близьке до нього. Обережність людини, що раптом зрозуміла: вона стоїть на краю чогось, про що краще не знати.
— Я пам'ятаю, — сказав він тихо. — Маленький такий, сутулий. Завжди з чорнилом на пальцях, хоч би куди йшов. Щороку замовляв мені підмалювати образ Святого Луки у своїй каплиці. — Він зробив паузу. — Платив вчасно. Не торгувався. Гарна людина. — І після секунди: — Була.
Маттео дивився на нього довго. Спіна пам'ятав Фіеску — ясно, конкретно, з деталями, які не вигадують. Це було важливіше, ніж здавалося на перший погляд. Не Свідок — просто людина з міцнішою, ніж у більшості, пам'яттю. Таких у Римі були одиниці.
— Якщо знайдеш ще когось, хто пам'ятає кардинала — дай знати, — сказав Маттео тихо.
Спіна глянув на нього з тим виразом, з яким дивляться на людину, що просить тримати руку над вогнем.
— По старій ціні? — він не став опиратись.
 — По старій ціні.
Спіна кивнув, відступив, пропускаючи Тацита і зник у натовпі так само непомітно, як з'явився — розчинився між плечима і ліктями, наче його й не було.
Маттео дивився йому вслід поки постать реставратора не розчинилася в натовпі остаточно. Потім перевів погляд на фонтан — вода з нього текла рівно і байдуже, як текла сотні років до цього і текла ще стільки ж після.
Спіна пам'ятав Фіеску. Просто — пам'ятав. Без імунітету, без особливостей, без двох версій реальності в голові. Просто людина з добрим сусідом якого більше немає — і яка не може пояснити собі звідки ця порожнеча на місці де хтось мав бути.
Маттео знав це відчуття. Знав його дуже добре.
Різниця була в тому що це відчуття в нього було постійно.
Маттео їхав далі.
Рим гув і смердів, торгував і молився, лаявся і співав. Вічне місто жило своїм вічним життям, не підозрюючи — або роблячи вигляд, що не підозрює — що повільно, непомітно, рядок за рядком втрачає власну хроніку. Десь у глибині цього гулу Маттео чув те, чого не міг почути ніхто інший: тонкий, ледь вловимий дисонанс. Єдина фальшива нота в хорі, що розповзається, поки хористи ще навіть не зрозуміли, що хтось підмінив їм партитуру.
На підході до Борго з-за дахів виступило риштування собору Святого Петра. Старий храм вже знесли — Юлій II наказав це ще п'ятнадцять років тому — але новий ще не був готовий. Сотні робітників копошилися на висоті що перехоплювала подих. Брамантe придумав план. Рафаель його змінив. Тепер за справу взявся хтось іще. Маттео іноді думав що собор Святого Петра — ідеальна метафора для самої Церкви: завжди будується, ніколи не завершена, і кожне нове покоління переконане що саме воно нарешті знає як треба.
Він зупинив Тацита перед стайнею на via dei Coronari. Зліз, передав повід хлопцеві-конюху і ще хвилину стояв нерухомо, дивлячись угору. Мідне небо над дахами Рима важіло, як завжди — щільне, непрозоре, схоже на нутро великої ливарні. Скроні ниючи нагадували про себе. Тупий, рівний, звичний біль — такий звичний, що в ті рідкісні ранки, коли він відступав, Маттео прокидався з відчуттям, що щось не так. 
Десь в голові пульсувала якась тривожнісь. Не роблячи різких рухів, Маттео не озирнувся одразу. Але краєм ока встиг побачити, як у вікні навпроти, в будинку через вулицю, смикнулася фіранка — і завмерла, наче той хто за нею стояв затримав подих. 
Маттео застебнув плащ, поправив рукавички на руках і пішов до Ватикану. Ганятись за привидами поки не мало сенсу.