Розділ 6. Таємничі грабіжники

Глибокої ночі, коли Васильков уже давно спав, у двері його готельного номера хтось наполегливо постукав. Сонний Федір підвівся з ліжка й поплентався відчиняти.

На порозі знову стояв Альварес.

— Федоре, я все продумав. Швидко вдягайтеся, у нас обмаль часу, — схвильовано промовив він.

За годину…

Темними залами крадькома пробиралися дві чорні постаті. Вони ступали повільно й майже безшумно. Лише зрідка тихо шаруділи їхні одежі.

— Педро, це схоже на музей. Навколо самі експонати, — пошепки сказав Васильков. — Ви ж хотіли показати мені визначні місця? Може, екскурсії музеєм краще проводити вдень?

— Тихіше, Федоре, ми тут не на екскурсії, — також пошепки відповів Альварес. — Ми маємо дещо звідси забрати.

— Уночі, потайки й без дозволу — це називається крадіжка, — знову озвався Васильков. — Ви розумієте, що за це ми можемо опинитися у в'язниці?

— Корида — це національне надбання Іспанії, — пояснив Педро. — І заради її порятунку я готовий навіть сісти за ґрати.

— А я — ні! — обурився Федір. — Так, я хотів побувати в Іспанії, але аж ніяк не в ролі в'язня. Я не хочу до тюрми!

— То давайте постараємося туди не потрапити, — відповів Альварес і зупинився. Потім додав: — Здається, ми прийшли.

Вони зупинилися перед двома опудалами середньовічних лицарів, закутих із голови до п'ят у залізні обладунки.

— Саме це нам і потрібно, — схвильовано промовив Альварес, облизнувши губи.

За дві години…

На арені стояли два лицарі й скрипіли обладунками при кожному кроці.

— Педро, ці обладунки важать кілограмів сорок, не менше. Я ледве можу ходити, — приглушеним голосом сказав Васильков.

— Я й сам ледве тримаюся на ногах. Треба трохи до них звикнути, — відповів другий.

— Ви вирішили замінити кориду лицарським турніром? — поцікавився Федір, піднявши забрало шолома.

— Ні. Обладунки — це наш захист від шпаги тореадора, — пояснив Альварес. — Надягайте на себе шкуру бика. Я слідом за вами.

— Ви жартуєте? У мене ліва нога не згинається, а праву руку взагалі заклинило! — обурився Федір.

— Які тут жарти? Це все ж краще, ніж отримати шпагу між ребра, — заперечив той.

Прововтузившись хвилин сорок, вони насилу залізли в шкуру й почали тупцяти на місці, безперервно наступаючи один одному на ноги.

Альварес при цьому мукав, наслідуючи бика.

Щоправда, це було більше схоже не на мукання бика, а на мукання самого Альвареса.

Невдовзі до них підійшов помічник Педро — Філіп. Побачивши цю картину, він не втримався й голосно зареготав.

— Філіпе, це схоже на бика? — запитав його Педро.

— Ні, — відповів той. — Це схоже на те, як два лицарі-бевзі в шкурі бика тупцяють на одному місці.

У цю мить Васильков перечепився через свого напарника й завалився набік, потягнувши його за собою.

Пролунав гучний брязкіт металу.

— Ми впали, Федоре, — констатував Альварес.

— Я помітив, — важко дихаючи, відповів Федір. — Падати — це, мабуть, єдине, що в цих обладунках у нас виходить добре.

— Нічого з цього не вийде, — сумно мовив Педро, лежачи на землі.

— Не варто впадати у відчай. Здається, я знаю, що нам робити, — сказав Федір. — Тільки спершу допоможіть мені підвестися, бо сам я не зможу. Обладунки надто важкі.

— Ха! Хотів би я, щоб хтось допоміг мені! — іронічно відповів той і закричав:

— Філіпе! Філіпе! Зніми з нас цю кляту шкуру й ці кляті обладунки, поки ми тут не задихнулися!