Розділ 2. Не надто теплий прийом

В аеропорту Мадрида було людно. Звідусіль долинав гамір. Емоційні іспанці від народження люблять поговорити.

Серед натовпу людей, які чекали на прибулих, Федір помітив іспанця з табличкою в руках. На табличці він із полегшенням прочитав власне прізвище.

На його велике розчарування, іспанець не розумів ані російської, ані англійської. Зате всю дорогу без упину щось розповідав Федорові іспанською, якої той, своєю чергою, теж не знав.

Десь на півдорозі Васильков здогадався, що це лише водій.

За пів години вони вже були на місці.

Федора не полишало якесь тривожне передчуття, і через це він помітно нервував.

Автомобіль зупинився біля великої споруди, що зовні нагадувала стадіон. Водій провів гостя всередину, і вони довго блукали довгими заплутаними коридорами.

В одній із кімнат на них чекали двоє іспанців.

Не встигли вони побачити водія, як навперебій затараторили з ним іспанською, а тоді кинулися обміряти Федора рулеткою.

Васильков спробував заговорити з ними, але у відповідь чув лише швидку гортанну іспанську мову й бачив бурхливу жестикуляцію.

— Педро Альварес! Де Педро Альварес? — знову й знову запитував Федір усіма мовами, які знав, окрім іспанської, марно намагаючись подолати мовний бар'єр.

Він навіть пригадав кілька китайських слів.

Та іспанці лише кивали головами й без угаву тараторили щось своє.

Потім один із них кудись вийшов.

А другий...

О жах!

...почав стягувати з Федора одяг.

Васильков застиг як укопаний, із подивом спостерігаючи, як незнайомець тягне з нього штани.

— Та що ви робите? Якого біса?! — обурено перейшов Федір на російську.

У цей момент із-за дверей вигулькнув другий іспанець і почав натягати на гостя якийсь напрочуд яскравий національний костюм червоного кольору.

Вирішивши, що в цій країні заведено перевдягати гостей у традиційне вбрання, Васильков трохи заспокоївся.

Мабуть, він потрапив на якесь народне свято. Іспанці ж їх так люблять.

Федір навіть був певен, що колись бачив по телевізору саме такий святковий костюм. Щоправда, ніяк не міг згадати — де саме і за яких обставин.

Невдовзі знову з'явився водій і, взявши Федора за руку, повів далі коридором.

Вони зупинилися біля масивних дубових дверей, розписаних національними орнаментами.

Поряд стояв високий іспанець із довгими тонкими чорними вусиками, закрученими на кінцях.

І раптом він швидко заговорив англійською.

— Добрий день, сеньйоре Васильков. Я — Педро Альварес, — скоромовкою промовив він, трохи перекручуючи слова. — У нас дуже мало часу. Отже, у нас зник тореадор, і вам потрібно якомога швидше його знайти. Але це вже після вистави. Вона почнеться за хвилину. Оскільки знайти тореадора ми поки що не змогли, прошу вас тимчасово його замінити.

Не давши Федорові навіть отямитися, Педро разом із водієм силоміць виштовхнули його за великі дубові двері.

За інерцією Федір зробив ще кілька кроків уперед і озирнувся.

Сумнівів не було.

Він стояв просто посеред арени.

Тисячі глядачів шалено аплодували йому й вигукували щось іспанською.

«Та це ж бій биків... Коррида!» — раптом збагнув Васильков.

Він поглянув на свій одяг, і тільки тепер до нього дійшов справжній зміст останніх слів Альвареса.

Федір давно мріяв побачити справжню кориду.

Але вже точно не в ролі головної жертви.

Він гарячково озирнувся, сподіваючись знайти запасний вихід.

Даремно.

Усі проходи й двері були надійно замкнені.

Лише одні великі залізні ворота на протилежному боці арени виявилися трохи прочиненими.

Федір зрадів.

Ось він! Шлях до порятунку!

Та радів він недовго.

Саме в цю мить із тих самих воріт вибіг величезний бик із довгими гострими рогами.

Федір мимоволі відступив назад і озирнувся.

Двері, через які його щойно випхали на певну смерть, трохи прочинилися, і чиясь чоловіча рука викинула звідти червоне полотнище та шпагу.

Вочевидь, це призначалося новоспеченому тореадорові.

Федір підняв шпагу.

Відверто кажучи, у нього було величезне бажання встромити її... але не в бика, а в самого Альвареса.

На жаль, Альварес сидів за надійними дубовими дверима.

А ось бик...

Величезна тварина з налитими кров'ю очима вже кинулася просто на свого супротивника, здригаючи землю вагою власного тіла.

Васильков зрозумів, що рішення треба приймати негайно.

Навіть не негайно.

А негайніше нікуди.

Бо бик своє рішення вже прийняв.

Федір діяв миттєво.

Він зірвав із себе коротку червону жилетку й щосили жбурнув її просто в бика.

Жилетка зачепилася за роги й повисла, майже повністю закривши тварині огляд.

Різко рвонувши праворуч, Федір спробував проскочити повз розлюченого велетня.

Та бик миттєво зреагував.

Він рвучко шарпнув головою в бік противника, намагаючись підчепити його на роги.

Проте шалена швидкість руху й червона тканина перед очима подарували Василькову ті дорогоцінні частки секунди, яких вистачило, щоб уникнути смертельного удару.

Розвертаючи свою важку тушу, бик знову кинувся на прудкого тореадора.

Федір вирішив, що значно приємніше дивитися ворогові в зад, ніж самому опинитися на його рогах, наче шматок шашлику на шампурі.

Тож він невідступно тримався позаду тварини, перед очима якої безупинно стрибала власна задня частина.

Бик же не полишав надії перетворити новоспеченого тореадора на шашлик і знову й знову намагався його підчепити, шалено крутячися на місці.

Затамувавши подих, глядачі стежили за цією смертельною сутичкою. Такого видовищного двобою їм ще ніколи не доводилося бачити.

Треба сказати, що витривалості у бика виявилося значно більше, ніж у тореадора. Васильков почав відставати, дедалі ближче опиняючись до смертоносних рогів.