ОПОВІДАННЯ "НАШ РЯТІВНИК" Розділ 15. Це всього лише оселедець

Після поліцейського відділку хлопці повернулися до офісу. Там на них уже з нетерпінням чекав Петро Суїцидов.

— Ну як усе минуло з коровою? Мерові вона сподобалася? — одразу засипав він їх запитаннями.

— Усе дуже складно, Петре. Довго розповідати, — зам’явся Самохвал. — Але врешті-решт місію ми виконали. Тепер нашу фірму врятовано.

— Ах, шефе… боюся, ви ще не все знаєте, — ніяково опустив очі Суїцидов.

— Що значить — не все знаю? Ну, Петре, що ще? Кажи! Не томи! — насторожився Ігор. — Ми ще когось маємо доставити? Бегемота? Жирафа? Слона? Динозавра?

— Ні, це всього лише оселедець, — поспішив заспокоїти помічник. — Один із важливих клієнтів купив у нас двадцять холодильників. Усі виявилися бракованими. У нього зіпсувався оселедець, і його довелося викинути. Я вже владнав питання з холодильниками — ми їх замінили. Тепер залишилося компенсувати товар. Тобто… оселедець.

— Чудово. Ти вже знайшов машину для перевезення? — з обережністю запитав Самохвал.

— Ось у цьому й проблема. Для оселедця потрібна машина з холодильником — рефрижератор. А всі такі зараз зайняті, — сумно зітхнув Суїцидов. — А там усього двісті кілограмів оселедця. І везти недалеко — на південну околицю міста.

— Тоді, якщо як слід заморозити оселедець, його можна довезти за сорок хвилин у моєму «Гелендвагені», — запропонував Самохвал.

— У принципі, можна… — невпевнено відповів Петро. — Якщо прибрати задні сидіння, там цілком умістяться двадцять ящиків замороженого оселедця, і за сорок хвилин з ним нічого не станеться. Але, чесно кажучи, для такої справи краще мати якийсь старий потріпаний автомобіль. А ваш «Гелендваген» — нова дорога машина з високим рівнем комфорту. Шкода в ньому такий вантаж возити.

— Ах, Петре, ти занадто хорошої думки про мою машину, — сумно відповів Ігор, згадуючи, у якому жахливому стані опинився його улюблений «Гелендваген» за останню добу. Тепер у ньому було вже не шкода возити що завгодно.

Так і вирішили зробити.

Васильков поїхав до свого офісу. Оскільки це було дорогою, Самохвал люб’язно запропонував підвезти його. Уже через п’ятнадцять хвилин двадцять ящиків оселедця лежали в багажнику «Гелендвагена», і машина швидко мчала міськими вулицями.

Ігор хотів увімкнути кондиціонер, але після удару в стіну заправки, мабуть, щось пошкодилося — він не працював.

Коли автомобіль на великій швидкості мчав однією з вулиць, раптом дорогу перебігла маленька дівчинка в біленькій сукні.

Щоб не збити дитину, Ігор різко натиснув на гальма.

Залишаючи довгий слід шин на асфальті, «Гелендваген» із жахливим вереском зупинився просто перед дівчинкою.

Дівчинка злякано скрикнула й утекла.

Від різкого гальмування складені високими стопками ящики попадали на передніх пасажирів, а салон автомобіля наповнився розсипаним оселедцем.

Тепер він нагадував акваріум із двомастами кілограмами мертвої риби і двома живими людьми.

— Чорт забирай! Що сталося?! — роздратовано вигукнув Ігор.

— Здається, ми щойно ледь не збили дівчинку, — спокійно констатував Федір. Він боляче вдарився лобом об передню панель. На лобі вже красувалася велика гуля.

— Невже не можна переходити дорогу на пішохідному переході? Куди дивляться її батьки? — бурчав Самохвал. — Тепер ми всі в оселедці.

І справді — оселедець рівномірним шаром покривав нижню половину салону, майже доходячи до пояса пасажирів.

Доїхавши до наступного перехрестя, «Гелендваген» зупинився перед суцільним потоком машин.

— Схоже, це затор, — зауважив Васильков. — А в мене вже ноги змерзли від цього замороженого оселедця. Так недовго й запалення легенів підхопити.

Самохвал теж змерз. У надії зігрітися він увімкнув пічку й підігрів сидінь.

Температура в машині повільно піднімалася.

Але крижана кірка на рибі почала танути.

Товар перетворився на смердючу рибну кашу. Нестерпний сморід заповнив салон.

— Як жахливо пахне… це нестерпно, — поскаржився Федір, затискаючи ніс. — Схоже, перевозити оселедець у такій машині було поганою ідеєю.

— Я й сам тепер це бачу, — зітхнув Ігор. — Хто ж знав, що так буде.

— Краще вимкніть підігрів сидінь, — порадив Васильков. — Він же електричний, а навколо вода. Ще не вистачало, щоб нас тут струмом вдарило.

Ігор одразу вимкнув підігрів.

Вони ще довго стояли в заторі, вдихаючи аромат солоного оселедця.

Раптом у Федора задзвонив телефон.

— Алло… так, це я… так, вирішую будь-які проблеми… що саме вас цікавить?

Поговоривши кілька хвилин, він пообіцяв допомогти й повернувся до товариша.

— Ігорю, у мене терміновий виклик. Треба їхати на вулицю Китобійну — там у клієнта потоп. Вода з ванни затопила квартиру.

— А в нас що, не потоп? — обурився Ігор. — Що мені одному з цим усім робити, якщо ви мене покинете?

— Але, крім вас, у мене є й інші клієнти, — відповів Федір. — Як тільки впораюся, одразу повернуся до вас… у цей оселедцевий басейн.

— Мені не подобається ця ідея, — нервово відповів Самохвал. — Та й як ви це зробите? Ми ж стоїмо в заторі.

— Хм… справді, — задумався Федір. — Хоча… дивіться, машини попереду рушили. Ігорю, тисніть на газ.

Але рушити не вдалося.

— Не можу натиснути педаль газу, — сказав Самохвал. — Схоже, щось потрапило під неї.

— Ну що там ще могло потрапити, якщо навколо плаває один оселедець? — здогадався Федір. — Одна рибина застрягла. А може, й дві.

У цей момент поліцейський, який регулював рух, помітив чорний «Гелендваген», що стояв посеред перехрестя.

Він підійшов, козирнув і представився:

— Сержант Перепелкін. Чому ви стоїте на перехресті й заважаєте руху? Пред’явіть водійське посвідчення.

Самохвал відчинив вікно й подав документи. Сержант одразу відчув запах солоного рибного розсолу.

— А що це за запах із машини? Там хтось помер? Ви везете труп?

— Можна сказати й так. Ми веземо кілька тисяч трупів риби, — пояснив Ігор.