ОПОВІДАННЯ "НАШ РЯТІВНИК" Розділ 2. Вирішувач проблем

Ігор Самохвал перебував у чудовому настрої. Нарешті його бідам настав кінець. Жодних тривог, жодних хвилювань. Як же приємно знати, що один телефонний дзвінок здатен вирішити будь-яку проблему. І що дивно — Самохвал ніколи не був наївним простачком, якого легко обвести навколо пальця. Навпаки, він мав сувору вдачу хваткого керівника великої комерційної фірми. Підлеглі боялися його, як вогню. Він умів вичавити з людини все — мов лимон, виснажити або знищити морально. Саме він за останні роки вивів фірму на вершину успіху.

Про все це Ігор розмірковував того ранку, з задоволеною усмішкою готуючи собі каву. Він зазирнув у кавник.

— Ніби готово, — прикинув Самохвал.

Він необережно схопився за ручку кавника — та виявилася страшенно гарячою. Зойкнувши, Ігор випустив кавник із рук. Той перекинувся в повітрі й гепнувся на підлогу, залишивши, крім усього іншого, темну пляму на сорочці власника комерційної імперії.

На кілька секунд Самохвал завмер, дивлячись на кавник. Потім перевів погляд на темно-коричневу пляму, що повзлася по сорочці. Ігор схопив тканину руками, щоб краще роздивитися масштаби катастрофи. Все було очевидно — сорочка безнадійно забруднена кавою.

З досадою він гепнувся на стілець, злісно зминаючи сорочку.

— От паскудство! — з серця вилаявся Ігор, закипаючи від гніву.

Його обличчя почервоніло, на ньому проступили бурі плями. Кров прилила до голови. Кулаки стиснулися, і він із люттю копнув ненависний кавник. У ту ж мить його повело — Ігор схопився рукою за серце.

— Як же я міг забути!.. — крізь біль прошепотів він.

Насилу добравшись до стільця, Ігор трохи завалився на бік, намацав у кишені мобільний і тремтячими пальцями набрав номер, вивчений напам’ять. У слухавці довго лунали гудки.

— Ну ж бо… візьми слухавку, поки я тут не відкинувся… — важко дихаючи, буркнув він собі під ніс.

— Алло, — нарешті озвався голос.

— Це Федір Михайлович Васильків? — невпевнено запитав Ігор.

— Він самий, — підтвердив голос.

— Ви ж… вирішуєте всі проблеми? — тремтячим голосом продовжив Самохвал. — Моє прізвище Самохвал. Вам це щось говорить?

— Так-так, ви нещодавно стали нашим клієнтом, — пригадав Васильків. — Що сталося? Якісь проблеми?

— Так. Проблема. Надзвичайно серйозна.

— Яка ж? — поцікавився вирішувач проблем. — Ви в епіцентрі ядерного вибуху? У кратері вулкана? У вирі торнадо?

— Ні! — прохрипів Самохвал.

— На вас напали тисяча індіанців у Центральній Америці?

— Ні.

— Вас смажать на вогнищі африканські людоїди?

— Ні.

— То що ж із вами сталося?

— Я… пролив каву, — зізнався Самохвал.

Правду кажучи, вже сам факт, що його не смажать людоїди, наповнював його спокоєм і навіть радістю.

— Пролили каву? — здивувався Васильків.

— Так. Причому на свою улюблену сорочку! — підтвердив Ігор. — Я через це дуже хвилююся. Ви розумієте, про що я?

— А, ось як! Тоді я негайно виїжджаю! — рішуче заявив Федір Васильків. — Чекайте й не хвилюйтеся. Я беру це питання на себе!

Хвилювання миттєво розчинилося, наче його й не було. Здоровий колір обличчя повернувся до Ігоря, і він помітно повеселішав. Навіть почав наспівувати якусь мелодію з улюбленого фільму. Він підняв кавник, налив у нього води й знову заварив каву. Потім розлив її у дві чашки — одну собі, іншу своєму рятівникові.

Ледве Ігор устиг це зробити, як у двері пролунав мелодійний дзвінок. На порозі стояв молодий чоловік років тридцяти й широко усміхався.

— Федір Васильків. Допомогу викликали? — проспівав він з порога, перебуваючи у чудовому настрої.

— Ігор Самохвал, — представився господар. — Це я вас викликав.

— Чудово. У вас щось із сорочкою? — одразу зауважив гість.

— Це я каву пролив, — пояснив Ігор. — Прошу, заходьте.

— Обережніше треба, можна обпектися, — зауважив Васильків. — Ну, де вона? Покажіть мені її.

— Кого? — не зрозумів Ігор.

— Як кого? Вашу вагітну корову.

— Яку вагітну корову?! — здивовано перепитав Самохвал.

— Ту, що у вас теляти збирається народжувати, — серйозно пояснив Федір.

— Але в мене немає жодної корови, — все ще приголомшено відповів Ігор.

— Навіть вагітної? — насторожився гість.

— Навіть вагітної.

— Ви в цьому впевнені? — засумнівався Васильків.

— Абсолютно, — спокійно відповів Самохвал. — Але спеціально для вас я перевірю.

У супроводі гостя Ігор пройшовся кімнатами квартири в пошуках міфічної вагітної корови. Заглянули до шафи. Або корови не люблять платтяні шафи, або дизайн їй не сподобався — але корови там не було. Заглянули й під диван. Схоже, багаторічний пил міг би викликати напади коров’ячого чхання, тож бідолашна тварина не прижилася і там.

— Отже, залишається тільки духовка в газовій плиті, — підсумував Самохвал. — Але там для корови явно замало місця. Хіба що вона мікроскопічна. А навіщо вона вам, до речі? Без неї ніяк?

— Обійдемося, — трохи зніяковіло відповів Васильків. — Просто не розумію, куди ви її поділи.

— Нікуди я її не дів, — запротестував Ігор, розводячи руками. — У мене взагалі ніколи не було корови. Як і будь-якої іншої домашньої живності. Це ж міська квартира.

— Дивно… — ще більше знітився Федір, почухуючи потилицю.

Він дістав із кишені блокнот і почав переглядати записи. Раптом радісно вигукнув:

— Ага! Знайшов! У вас дохлий пацюк, і ви не знаєте, що з ним робити.

— Ні, це не так, — похитав головою Ігор.

— Ви знаєте, що з ним робити? — здивувався Васильків.

— Ні. У мене немає дохлого пацюка, — пояснив Самохвал.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

— Тоді навіщо ж ви мене викликали? — здивувався Федір. — Це що, хибний виклик?

— Ні, я вас викликав через каву, розлиту на сорочку, — повідомив Ігор, вказуючи пальцем на пляму.

— Ах ось воно що! Як я міг забути! — ляснув себе по лобі Федір. — Перепрошую, сьогодні стільки викликів! Голова обертом. Усім раптом треба вирішити якісь проблеми. То кішка застрягла в димоході, то подзвонив чоловік, у якого рибка вискочила з акваріума й почала стрибати по всій квартирі. Мабуть, вирішила терміново еволюціонувати в земноводне. А вчора дзвонили з поліції — банда захопила банк із заручниками. Треба було їх знешкодити. Потім подзвонили пожежники — їхали на пожежу, а пожежна машина зламалася. І на всі ці виклики я один! Уявляєте, як мені непросто?