ОПОВІДАННЯ "НАШ РЯТІВНИК" Розділ 1. Дуже хочеться додому

Професор психології Василь Геннадійович Медведєв сидів у своєму кабінеті й щось занотовував у зошит, між іншим допиваючи залишки кави. Він глянув на годинник, що висів біля календаря. Той показував без п’яти хвилин восьму вечора.

«Саме час збиратися. Більше ніхто не прийде», — подумав психолог.

Василь одним ковтком допив каву й, відставивши чашку, почав акуратно складати зошити, журнали, книжки, перекладаючи речі зі столу до портфеля. Потім дістав олівець із-за вуха й поставив його у стаканчик з ручками. Підвівшись із зручного м’якого крісла, Василь Геннадійович почав надягати піджак — і саме в цю мить хтось постукав.

Медведєв насторожено завмер, маючи в піджаку лише один протягнутий рукав.

«Тільки не це, тільки не це!» — благально подумав він, заціпеніло дивлячись на двері.

За мить двері відчинилися, і з-за них визирнула чиясь голова.

— Добрий вечір, можна зайти?

Клієнтом виявився досить охайно вдягнений чоловік у чорному костюмі з білою сорочкою та запонками. Він швидко оглянув кабінет і сором’язливо повторив:

— Можна зайти?

Професор усе ще стояв у тій самій позі, охоплений роздратуванням і розчаруванням. Нарешті він важко зітхнув і, не приховуючи свого невдоволення, знову сів у крісло.

Кинувши на пацієнта сердитий погляд, психолог без особливої гостинності мовив:

— Заходьте, раз уже прийшли…

Чоловік підійшов ближче й з розмаху гепнувся в м’яке крісло навпроти лікаря. Шкіра під сидінням тихо свиснула, різко випускаючи повітря. Клієнтові це явно не сподобалося — він скривив незадоволену гримасу. Але професора це мало цікавило.

— На що скаржитеся? — недбало, з ноткою приреченості, спитав Медведєв, косо поглядаючи на відвідувача.

— А чому одразу «скаржитеся»? — невдоволено буркнув той, незручно соваючись у кріслі.

— Тоді чим хизуєтеся? Ви за цим до мене прийшли? — з іронією відповів психолог.

Пацієнт почав його трохи розважати. Клієнт задумливо зважив почуту фразу й сумно зітхнув.

— Мене звати Ігор Михайлович Самохвал, — почав він свою розповідь.

Доктор одразу відзначив, що, зважаючи на прізвище клієнта, його остання репліка виглядає не надто вдало.

Але ж він цього не знав…

— Розумієте, професоре, справа в тому, що я хворію на дуже серйозне серцеве захворювання, — продовжив пацієнт. — Будь-яке хвилювання чи стрес можуть призвести до серцевого нападу. Тобто для мене стрес — це смерть.

— Це дуже сумно, — задумливо промовив професор Медведєв. — Тим паче, що й зараз ви явно чимось роздратовані.

— Ви це помітили? — здивувався Самохвал. — Останнім часом я став надто дратівливим. Мене нервують дуже багато, здавалося б, невинних речей. Наприклад, коли хтось сьорбає чай, як шарудить олівець по паперу, як човгають ногами по підлозі, як шелестять целофановим пакетом. І я нічого не можу з цим зробити.

— У цьому немає нічого страшного, існує безліч заспокійливих препаратів, — резонно зауважив психолог.

— Професоре, я знаю. Але, на велике моє нещастя, у мене непереносимість ліків. Від них у мене починається напад задухи.

У очах пацієнта блиснув розпач.

— Та вже ж, Ігоре Михайловичу, задачку ви мені підкинули, — причмокуючи, промовив Медведєв. — Давайте спробуємо самонавіювання. Як тільки починаєте хвилюватися, потрібно зробити глибокий вдих і кілька разів повторити про себе: «я спокійний, я спокійний». Це найпростіший і водночас ефективний спосіб.

— Ви вже сьомий лікар, який мені це радить, — роздратовано кинув Самохвал. — На мені це не працює.

— Не працює? — здивувався професор. — Шум моря уявляли?

— Уявляв. Не допомагає.

— А поле волошок?

— Уявляв. Не допомагає.

— І що ж мені з вами тепер робити?.. — замислено забарабанив пальцями по столу Василь Геннадійович.

У його практиці це був перший такий випадок: пацієнт надзвичайно складний, а додому хочеться до смерті. Психолог втупився в стіл і раптом краєм ока помітив коробочку з візитками. З неї стирчала картка з текстом досить дивного змісту:

«Федір Іванович Васильків.
Проблеми? Ми усунемо ваші проблеми!
Телефонуйте…»

Медведєв узяв візитку двома пальцями й підніс до настільної лампи, болісно намагаючись пригадати, звідки вона в нього взялася.

— Ви знаєте, в цей час я зазвичай уже п’ю чай у себе вдома перед телевізором, — пробурмотів він уголос.

— Не кидайте мене, лікарю! Ви ж давали клятву Гіппократа допомагати людям! — благально вигукнув пацієнт. — Я дуже хвилююся. Боюся, до завтра не доживу. Я вам добре заплачу, допоможіть мені просто зараз! Будь ласка!

— Дозвольте, шановний. Я ж не чарівник, — уже сам дратуючись, відповів доктор. — У вас не лише підвищена дратівливість, у вас цілий комплекс захворювань.

У цей момент він уже уявляв себе у теплій ванні з шапкою піни на голові. Його обличчя розпливлося в блаженній усмішці.

Самохвал підвівся з крісла, витяг із кишень кілька товстих пачок новеньких п’ятисотгривневих купюр і поклав гроші на стіл. Думки про дім миттєво випарувалися з голови Медведєва. Витріщивши очі, він уставився на гроші.

— Цього достатньо? — настирливо свердлив поглядом лікаря клієнт.

Психолог замислився. Примруживши очі, він недбало запитав:

— А що… ще є?

— Я готовий дорого заплатити за своє життя, — помітивши жадібний погляд цілителя душ, промовив пацієнт. — Але які в мене гарантії, що ви мені допоможете?

Медведєв перевів погляд із грошей на візитку. І раптом його осяяла непогана думка.

— Ось що я вам скажу, — звернувся він до Самохвала. — Є в мене одна людина на прикметі… Не те щоб ми з ним давно знайомі, але… Думаю, він міг би допомогти у вашій ситуації. Щойно виникне якась проблема або вас щось турбуватиме — ви телефонуєте цій людині, описуєте ситуацію, і він усе владнає. Головне пам’ятайте: тепер ви не самі. За одним вашим дзвінком вам одразу допоможуть, вирішать будь-яке питання. А отже, хвилюватися просто немає сенсу. Вам це зрозуміло?