Розділ 47.2

Замок Аберкорна, Арлія

Аберкорн не знаходив собі місця. Вже декілька днів не було відомостей від маркізи Евре, а останнім часом і Вегарт з Нарді перестали відповідати на його магічні листи. Герцогу все це не подобалося. Щось відбувалося, але він не знав що. Він міг припустити лише найгірше. Те, що імена «темних» таки стали відомі, і тепер їх по одному прибирають з арени.

Він не міг у це повірити. Не хотів вірити, що могутня п’ятірка «темних» прорахувалася. Адже єдине людина, яка могла довідатися їх імена була маркіза Лестер. Тепер він це чітко розумів, але вдіяти вже нічого не міг. Міг лише жалкувати про те, що не вбив її власноруч, коли вона ще не мала такого впливу в Імперії і була невідома. Але хто ж знав, що ця дівчина без роду та магії винесе смертний вирок самим «темним».

Аберкорн обійшов замок, залишив слугам розпорядження та повертався у свої покої.

– Роден, принеси мені заспокійливий настій, – попросив дворецького, який слідував за герцогом.

– Добре мілорд.

Аберкорн зайшов до кімнати. Тут було набагато затишніше ніж у коридорах замку. Погода розгулялася не на жарт і коридорами гуляв крижаний вітер.

Камін був розтоплений, і герцог влаштувався в кріслі біля вогню. Вогонь хоч і не був його стихією, але заспокоював герцога. А зараз йому потрібно було заспокоїтися, привести думки до ладу та обдумати свої наступні кроки. Аберкорн прикрив очі.

Відчинилися двері, про що свідчило легке коливання вогню в каміні. Тихі кроки, які приглушив килим з високим ворсом, і на столик біля крісла опустилася чаша з настоєм.

– Дякую, Роден, – герцог взяв чашу і відпив з неї. – На сьогодні ти вільний.

Дивний смак настою заставив герцога на мить задуматися.

– Роден, ти змінив склад настою?

– Боюся, що Роден тут ні до чого. Тобі смакує? – мовив незнайомий голос, який заставив герцога швидко піднятися з крісла.

Перед ним замість Родена стояв незнайомий чоловік. Згорблена спина, сиве волосся і безліч зморшок.

– Хто ти? І як ти сюди потрапив?

– О, ти будеш здивований, – мовив кревн, і скинув магічну оману.

Він вмить став змінюватися і перетворюватися на молодого підтягнутого чоловіка з темним волоссям і спортивною фігурою.

– Вілеріон! – одними губами прошепотів Аберкорн. Він здивовано вивчав кревна. – Цього не може бути.

– Чому ж не може. Але я здивований, ти навіть ім’я моє знаєш.

– Ти ж мертвий! – побілівши ми губами мовив герцог.

– Ти проникливий, – знущався кревн. – І правий на всі сто відсотків. Я помер сто дванадцять років тому.

– Тебе ж вбила Карміна.

– Як бачиш, ми з нею зуміли домовитися.

– Цього не може бути. Вона таки обдурила нас.

– А ти гадав що вона буде чекати, поки ви підпишете їй смертний вирок? Ні. Вона не з тих. Навіть захоплююся її хоробрістю, адже навіть Ковен не зміг вам нічого протиставити, на відміну від неї.

– Ти нею так захоплюєшся. Але це не надовго, я особисто до неї доберуся.

– Боюся, в тебе не вистачить на це часу.

– Ти про що? – вмить змінив тон герцог.

– Ти не відповів на моє питання, як тобі смакує моє зілля?

– Зілля? – герцог почав нервувати, поглянув на чашу з залишками «настою».

– Найкраще зілля на основі аконіту, блекоти та моринги.

– Ти блефуєш!

– Блефую? Навіщо мені це? Ти стільки років бажав моєї смерті, відправляв за мною одного найманця за іншим. Моє існування і життям не назвеш. Кожного дня очікував нового найманця від тебе. Ти так цілеспрямовано вирішив зжити мене зі світу.

– Ти останній «живий» з кревнів. І останній, хто може використовувати магію з розлому і знає як це робити. Це досить цінна інформація, яка не має потрапити на широкий загал.

– Як завжди тебе цікавить лише магія і влада.

– Я не звик лишати своїх ворогів в живих.

– Знаєш, я теж. Хоч у чомусь ми схожі. І як вчасно ми зустрілися з Карміною. Не думав, що ця дівчина дасть мені шанс відомстити тобі.

Аберкорн схопив чашу зі столика і принюхався.

– Ти не блефуєш! Це дійсно отрута! – зблідши мовив Аберкорн.

– Тобі залишилося недовго. Як ти там себе називаєш? Третій? – кревн насолоджувався моментом помсти. – Так от, для тебе це досить символічний кінець. На своєму шляху ти стількох прибрав за допомогою цього зілля. Витрать час який тобі лишився з користю.

– Чого ти хочеш? Я виконаю все що ти бажаєш, а ти даси мені протиотруту. Я знаю, що вона в тебе є!

– Я бажаю, щоб ти помер! Чекати лишилося недовго.

Вілеріон тихо покинув покої герцога, залишивши його на самоті. У Аберкорна залишилося трохи часу щоб попрощатися зі своїм життям.

Кревн дійшов до виходу з замку. Тут на нього чекала молода, струнка дівчина.

– Як все пройшло? – з хвилюванням поцікавилася вона.