Розділ 25.2

Покої дівчини були затемнені. Всі вікна були зашторені, не даючи сонячному світлу жодного шансу, сама ж дівчина сиділа у кріслі біля давно згаслого каміна. Савітар увійшов без стуку. Швидко оглянув кімнату і знайшовши в ній дівчину, зачинив двері.

– Карміна, – чоловік позвав дівчину, але вона навіть не поворухнула головою.

Савітар кинувся до дівчини, опустився перед нею на коліна і заглянув у очі. Вона сиділа перед ним ніби не жива. Дивилася в одну точку і навіть не реагувала на чоловіка.

– Карміна! – потрусив дівчину за плечі, вона була зовсім холодна.

– Савітар, – магесса нарешті осмислено поглянула на чоловіка, і навіть посміхнулася. А ватажок на мить втратив дар мови, адже він побачив дещо, що вибило його з колії. Однак чоловік швидко взяв себе в руки, розпалив камін, і повернувся до дівчини.

– Це не допоможе, – вона кивнула на вогонь.

– А що допоможе?

– Час! – повідомила дівчина. Вона як і раніше сиділа у кріслі і навіть не змінила пози. – Мені потрібен час.

– Часу в тебе не багато. Дізнавач згодився почекати лише до п’ятої години.

– Дійсно мало, – тінь тривоги промайнула на неживому обличчі. – Я постараюся встигнути.

– Що встигнути? Карміна!

– Залиш мене, не відволікай.

І знову Савітар нічого не дізнався. Як і просила Карміна він залишив її саму. Але всередині у нього вирувала злість. Злість, яка шукала виходу.

– Савітар, – окликнув чоловіка Урбек. – Поговоримо?

– Заходь, – запросив ватажок до своєї кімнати, біля якої його і перестрів помічник.

– Щось сталося? Як Карміна? – запитав Урбек, помітивши стан Савітара.

– З нею щось коїться але я не розумію що, – Савітар вдарив кулаком по столу так, що графин який стояв на ньому аж підскочив.

– Сьогодні вона була ніби тінь від тої Карміни, що я зустрічав у корчмі, – відмітив помічник.

– Так, саме тінь. Ніби з її червоним плащем зникла і сама Карміна.

– Раніше таке бувало?

Савітар не поспішав відповідати. Він задумався згадуючи минулі роки.

– У минулому житті вона була іншою. Завжди весела, задерикувата і жива. Пам’ятаю, як вона приходила у маєток, розповідала веселі історії, крутилася біля великого дзеркала, розглядаючи свої наряди. Але це все було до…

– До того як у тебе відібрали маєток і титул?

– Ні. Карміна ніколи не зважала на титули і статки. Вона всього добивалася сама і не просила допомоги. Все змінилося коли вона почала виконувати свої завдання.

– І що змінилося?

– Все. З’явилися таємниці. Почалися таємні зустрічі і небезпечні завдання. Але такою, як сьогодні, я бачив її лише одного разу. Карміна про це не знає. Ми тоді не мали зустрітися, але я затримався на один день, і побачив те, чого не мав бачити. Бліда нежива тінь, дуже схоже на те, як вона виглядає зараз. Я не розумію що з нею. Можливо, магія на неї так впливає?

– Я чув, що у неї малий магічний резерв, – відмітив Урбек.

– Раніше так і було, але щось змінилося.

– Чи не пробував дізнатися все в неї?

– Ти жартуєш? Вона нічого не скаже. Як завжди віджартується фразою в стилі: «Савітар, ти в чомусь мене підозрюєш?», і на цьому все закінчиться, – ватажок знову стиснув руки у кулаки.

– На кого вона працює?

– О, це теж одна з її таємниць, – ватажок хоч і мав свої міркування на цей рахунок, але не став ділитися ними з Урбеком.

– Савітар, ти взагалі хоч щось про неї знаєш? – піднявши брову, уточнив помічник.

– Останнім часом я й сам ставлю собі це питання. Я знав колишню Карміну. Ту, яка ще була Карміною Валуа, а не маркізою Лестер, – останнє слово Савітар начебто виплюнув. – Але я знаю одне. Карміна мені потрібна, і я не кину її. Сподіваюся, що я їй теж потрібний.

– А якщо за нею простежити? – запропонував Урбек.

– Ти про що? Із цим не вийде. Вона магесса, і крім магії у неї добре розвинена інтуїція.

– Але ж ти не сидиш склавши руки? Ти щось розвідав?

– Так, і мені це зовсім не сподобалося.

– Невже це…, – Урбек вичікувально дивився на Савітара.

– «Темні», – закінчив фразу ватажок.

– Ти в цьому впевнений?

– Я зібрав достатньо інформації, щоб впевнитися в цьому, – зітхнув Савітар.

– Хороший список. Ковен, «темні». Чиї пріоритети вона ставить вище?

– Свої, – з упевненістю мовив ватажок.

– А якщо доведеться обирати? Чию сторона вона вибере? «Темні» чи Ковен?

– Тут я не впевнений, але сподіваюся, що вона вибере мене.

– Сподіваюся, що так і буде. Схоже, тобі є над чим подумати, – Урбек стиснув плече ватажка, і залишив кімнату.

Савітар так і залишився сидіти за столом, розмірковуючи над подальшими діями.