Розділ 24.2

Бренська марка, Вітерія

– Міледі, ну нарешті ви прийшли в себе! – молодий маркграф схвильовано схилився над Карміною. Навколо було все теж підземелля замку Желеба, темряву якого розсіював невеликий магічний вогник.

– Скільки я була без свідомості? – дівчина дивилися в лице молодого маркграфа.

– Години три, – видав чоловік. – Довго не міг дібратися у підземелля. Як ви самі сюди потрапили?

– Шлях був непростий. Дякую за допомогу.

– Я ще не допомагав, – заперечив чоловік. – От приведу вас до ладу, тоді і будете дякувати.

– У мене немає на це часу, – промовила Карміна.

– Міледі, після такого Вам необхідний відпочинок. Невже хочете дати своїм ворогам шанс? – підмітив молодий маркграф.

– А ви проникливі, – посміхнулася магесса. – Мені потрібно трішки часу. Є речі які потрібно зробити негайно.

– Добре, міледі, я зачекаю, – чоловік пішов роззиратися довкола, залишивши магессу на самоті.

Карміна схилилася спиною на холодний камінь і прикрила очі. Треба було негайно відчути джерело сили, відновити магічні зв’язки і дізнатися, чи не пропустила вона щось важливе.

Три години – довгий термін, але зв’язки відновилися досить швидко. Це і радувало і лякало дівчину одночасно. Вона вже давно почала підозрювати, що так можна загубити себе. Але зараз у неї були інші проблеми. На щастя, після зустрічі з Савітаром ніхто її не турбував і не помітив її дивацтв. А в Савітарі магесса була впевнена як у собі, він зробить все від нього залежне, щоб дати дівчині потрібний час.

– Міледі? – маркграф прискіпливо оглядав дівчину, яка вже стояла на ногах.

– Я готова, – впевнено заявила Карміна, хоча сил зовсім не було.

– Ви сильніша ніж здаєтесь, – з подивом відмітив молодий чоловік, допомагаючи магессі піднятися назад до тронної зали.

Вони без проблем покинули руїни замку і вийшли до коней. Дівчина накинула червоний плащ і з допомогою чоловіка сіла в сідло. Сили відновлювалися дуже повільно, але це був лише початок.

Маркграф з магессою повільно направили коней до лісу. Поспішати вже не було куди. Пізно ввечері вони вийшли до маєтку молодого маркграфа.

– Міледі, чи можу я вам ще якось допомогти? – запитав чоловік за вечерею.

– Ви і так мені сильно допомогли, – відмітила магесса. – Я не очікувала такого, – зізналася вона.

– Міледі, Імперію чекають важкі часи, і я волію знати, що тут є хоч хтось хто має такі ж погляди як і я.

– Ви праві, мілорд, часи дійсно важкі. Але я не досить привабливий союзник. У мене багато ворогів.

– Міледі. Не дайте їм жодного шансу. Ви сильні, і зможете втілити всі свої плани. І не забувайте, я завжди готовий прийти на допомогу.

– Дякую, мілорд, я ціню вашу підтримку.

Вечір у маєтку молодого маркграфа пройшов тихо і спокійно. Чоловік видався цікавим співрозмовником і час промайнув досить швидко. Карміна навіть змогла поспати і привести себе до ладу. Магія повільно наповнювала резерв. Маркізу лякало лиш одне, з кожним разом «вона» ставала все сильнішою, і було лише питання часу, коли «вона» заволодіє всім. Карміна боялася припустити, що тоді трапиться, але сподівалася, що вона встигне закінчити свої справи раніше, ніж це трапиться.

На світанку одинока вершниця покинула маєток молодого маркграфа. Тракт був порожній, сонце лише почало сходити і ще все навколо залишалося у сірій пелені. Лише червоний плащ магесси розвівався на вітрі яскравою плямою.