Розділ 23 Савітар і дізнавач

Замок Аберкорна, Арлія

Біля дверей дізнавача вже була вся банда Савітара. Урбек – новий помічник, який своєю масивною комплекцією переплюне будь-кого. Теос – один із перших його найманців, який досі був йому вірний. Сотер – трохи молодший за Теоса але такий же відданий справі. І двоє нових найманців – Віторн і Олек, за яких Савітар ще не міг так відчайдушно поручитися.

– Савітар, – окликнув Урбек ватажка, і відвів його подалі від найманців. – Ходять чутки, що Карміні після вечері стало зле.

– Ти її бачив? – захвилювався ватажок.

– Ні. Але її бачила служниця. Здається Сивія.

– Я зайду до неї. Після бесіди з дізнавачем.

– Не знаю як тобі сказати, але я помітив, що тут у замку Карміна інша! Вона геть на себе не схожа, – продовжив шепотіти помічник. – Звісно у нас була лише одна зустріч, але яка!

Савітар вже більше зацікавлено дивився на свого помічника. Схоже, він не помилився з вибором. Урбек підмічав багато речей, що у їхній справі відігравало важливу роль.

– Ти правий, – задумливо промовив Савітар.

– Отже, мені це не здалося? – уточнив помічник.

– Ні Урбек. Вона тут дійсно інша. В корчмі була магесса Карміна, а тут вона маркіза Лестер. І маркіза не дозволить собі зайвого слова у бік найманців.

– Яка багатогранна особистість, – відмітив Урбек.

– Вітаю тебе у різноманітті світів Карміни Валуа!

– Два різних світи, дві різні дівчини. Не заздрю я тобі, – Урбек кинув на Савітара співчутливий погляд.

– Я не впевнений, що їх тільки два.

– Це навіть цікавіше, ніж я думав, – захоплено повідомив Урбек.

– Схоже тепер моя черга, – відмітив Савітар, коли останній його найманець покинув кабінет дізнавача. – Повертайтеся до Візенбурга, якщо йому нічого не треба, заступайте на охорону.

Біля кабінету вмить стало пусто. Найманцям не потрібно було повторювати двічі.

У кабінеті за столом сидів Меріс де Адер. Навколо нього лежали стоси списаних паперів, на підлозі стояла дошка з іменами гостей, слуг та охорони.

– Сідайте, Савітар, – махнув рукою на стілець. – Нарешті я можу особисто з вами поспілкуватися.

– Невже моя слава і в цьому випадку біжить попереду мене? – Савітар вже нічому не дивувався.

– Так. І повірте, там є що послухати.

Савітар усміхнувся краєчком губ і сів на запропонований стілець.

– Що ж процедура стандартна. Я запитую, ви – відповідаєте. Як давно ви перебуваєте в замку Аберкорна?

– Прибув з герцогом Візенбургом, в якості особистої охорони.

– Кого ви знаєте з присутніх?

– Усіх. В певній мірі.

– А особисто?

– Особисто спілкувався з герцогом Аберкорном та маркграфом Евре, герцогом Візенбургом та маркізою Лестер.

– Дуже цікаво. Що вас поєднує з цими людьми?

– Візенбург найняв мене та мою банду в якості охорони.

– Схоже, герцог не прогадав, – похвально мовив дізнавач. – А інші?

– Знайомства з минулого життя, – повідомив ватажок.

– А маркіза Лестер? Вона теж «знайомство з минулого життя»? – дізнавач уважно спостерігав за Савітаром.

– Ні. З нею я досить часто зустрічаюся і зараз.

– Розкажіть про неї. Адже у маркізи досить цікавий шлях сходження.

– Шлях цікавий, але ви все і так знаєте. Мені немає чого додати.

– Що вас пов’язує на сьогодні?

Савітар зам’явся. Не можна було озвучувати тут всю правду, але брехню дізнавач відчує одразу.

– З маркізою Лестер ми іноді пересікаємося, як в даній ситуації, – схитрив Савітар. Він хоч і не маг, але знав, що формулювання грають велику роль. Тому і не назвав ім’я Карміни.

– Що ж, це дійсно правда, – усміхнувся Меріс. Він зрозумів хитрість Савітара, але не став наполягати на відповіді. – Я все почув.

– А як щодо вбивства? – не зрозумів Савітар.

– А ви щось бачили? – прискіпливий погляд карих очей.

– Ні, я не залишав покої, допоки мене не збудила охорона.

– От бачите, тут нічого нового. Дякую за співпрацю.

Дізнавача Савітар полишав з дивним відчуттям. Він ніби нічого і не повідомив, але питання які ставив дізнавач були не випадковими, тому ватажок ще більше почав перейматися за долю коханої.

– Карміна! – гукнув дівчину Савітар, побачивши її силует у коридорі. Дівчина йшла повільно і ледве трималася на ногах.

Схоже чутки були правдивими, і маркізі і справді стало зле.

– Савітар не зараз, – дівчина хотіла обійти чоловіка, але він схопив її за руку і, притиснувши до стіни, скинув каптур чорного плаща.

Карміна підвела голову і подивилася на Савітара. Її худе виснажене обличчя було дуже блідим. Колишнього рум’янцю не було й близько. Єдиним, що залишилося від колишньої Карміни, були її зелені очі. Від дівчини залишилася лише тінь.

– Що з тобою трапилося?– прошепотів Савітар, оглядаючи дівчину.

– Відпусти, в мене немає на розмови ні часу ні сил, – прошепотіла дівчина.

Карміні і справді ставало все гірше. Тепер її обличчя віддавало всіма відтінками сірого.

– Тобі потрібна допомога! Необхідно викликати лікаря! – затурбувався ватажок.