Розділ 18 Я тут бачив Карміну

Замок Аберкорна, Арлія

– Наше замовлення скасовується? – поцікавився Урбек у Савітара.

– Ми, як і раніше, охороняємо Візенбурга до його від’їзду до Вітерії. Нічого не змінилося, – пояснив ватажок.

– Отже, ще тут пробудемо, – зауважив Сотер, відволікаючись від тренування.

Вся банда Савітара, скориставшись хорошою погодою розмістилася на задньому дворі замку. Маючи тимчасовий перепочинок, найманці не витрачали марно час, а вирішили приділити увагу тренуванням.

– А тобі що, погано тут? Харчі герцога не подобаються? – відмітив Теос. Він більше відмовчувався, і ніколи не обговорював замовлення, покладаючись у цьому питанні на ватажка.

– Гаразд, залишаємося, так залишаємося, – заспокоївся Сотер, ховаючи меч у піхви.

– Хто поспішає може поїхати, але навряд чи вас відпустять до бесіди з дізнавачем, – відмітив ватажок.

– Нам тільки дізнавача не вистачало, – затурбувався Олек, відправляючи чергову стрілу в мішень. Вона, як і всі попередні, потрапила точно в десятку.

– Чого ниєте прямо як вельможі. Платять, годують, що ще вам потрібно? – гаркнув Урбек.

– Не думаю, що хтось із присутніх хоче зустрічатися з дізнавачем, – відмітив Олек.

– Дізнавачі, такі ж люди як і ми.

– Але ми не можемо запроторити будь-кого в Іскор, а їм це під силу!

– Олек, до чого тут Іскор? Це в’язниця для магів, – відмітив Урбек з подивом глянувши на найманця.

Олек скуйовдив своє світле волосся, ніби вирішував щось важливе. Від ватажка не укрилася дивна поведінка найманця.

– То що трапилося, Олек?

– Савітар, розумієш, мої стріли не просто так потрапляють завжди в ціль, у мене є дар.

Савітар здивовано поглянув на найманця. Такого він точно не очікував, але це не було для нього проблемою.

– Добре мати вправного стрілка, який ніколи не промаже, – заспокоїв Савітар найманця.

– До речі про магів. Савітар, я тут бачив Карміну, – ніби ненароком обмовився Сотер, але напруга в тілі видавала його.

Та і не тільки його. Найманці подивилися на ватажка. Хто з острахом, а хто з цікавістю. Схоже, новенькі Олек і Віторн вже теж встигли проникнутися розповідями про своєвільну магессу.

– Так, вона тут, – підтвердив Савітар.

– Чого цій божевільній тут потрібно? – вигукнув Сотер. Він ніколи не вмів тримати себе в руках.

– Маркізу Лестер запросив герцог Аберкорн на підписання договору, – роз’яснив ватажок.

– Підписання договору? – засміявся Сотер. – Ця дівчина швидше війну розпочне, аніж договір підпише!

Дівчина явно насолила йому більше, ніж іншим. Але частково Сотер мав рацію, там де з’являється Карміна неприємності не змусять себе довго чекати.

– То це через неї ми тут затримуємося? – поцікавився Теос.

– Ми чекаємо приїзду дізнавача, – ще раз пояснив Савітар.

– А чого його чекати. Ніби ми не знаємо хто міг це зробити! У неї вже є досвід убивства, – розповідав своє Теос.

– То це вона і прирізала маркграфа! – у тон йому додав Сотер.

– Та з неї станеться, – відмітив Теос.

– Припинити розмови! – крикнув Савітар. – Це не наша справа. І щоб я більше не чув балачок про Карміну! Особливо в присутності дізнавача, – прогарчав Савітар, і оглянув банду прискіпливим поглядом.

Він розумів, що його банда не любить Карміну. Та й чого кривити душею, вони мають на це повне право. Але ніколи і нікому він не дозволить розпускати плітки про Карміну.

Найманці притихли, адже знали на що здатен їх ватажок. Ніхто не хотів втрапити у неприємності. А ще не хотіли втратити хороший заробіток. Адже про банду Савітара вже говорили в усій Імперії, і до нього зверталися досить впливові люди.

– Отак значно краще. Нехай дізнавач розбирається з убивством. Наша справа допомогти слідству та охороняти герцога. До речі, – ніби ненароком згадав Савітар. – Віторн, Олек ви охороняли покої герцога вчора вночі?

– Так, – відгукнувся Віторн.

– Бачили, може кого?

– Та ми все вже варті повідомили. Було тихо і спокійно до того моменту, як задзвонив дзвін, а потім така метушня закрутилася, там вже і не розбереш. Шум, гам. Ляскіт.

– Ага, віконниці навіть ляскали, і вогонь у жаровнях згас, – додав Олек.

«Карміна і тут не змогла обійтися без магії. Але добре, що її ніхто не бачив!», – подумки відмітив Савітар.

– Так дізнавачу і скажеш, – порадив ватажок.

– Не люблю я цих пронир.

– А хто ж їх любить? – відмітив Савітар.

Впевнившись, що ніхто з його найманців не скаже чого зайвого у присутності дізнавача, Савітар залишив двір і подався до замку.

– А ви знали, що ця божевільна носить титул маркізи? – обізвався Сотер, коли ватажок зник з поля зору.