Розділ 17 Договір

Замок Аберкорна, Арлія

За столом зібралися майже всі гості герцога Аберкорна. Не вистачало лише Візенбурга. В очікуванні герцога, Аберкорн пильно оглядав присутніх. Погляд його карих очей повільно ковзав по герцогу Суррею який майже пошепки вів бесіду з маркграфом Сорето. Сурей був напрочуд задумливим, а молодий маркграф Сорето за час бесіди був занадто зосереджений і прискіпливо оглядав решту присутніх. Аберкорн перевів погляд на подружжя Евре. Вони теж розмовляли, але їх розмова була голосною. Маркіза Евре, як завжди була досить емоційною і щось захопливо розповідала своєму чоловіку. Поглянув на незворушну маркізу Лестер, яка з неймовірною цікавістю розглядала столове приладдя і єдина з присутніх не розмовляла і була досить тихою.

– Вибачте за спізнення, – в дверях з’явився герцог Візенбург, як завжди зосереджений і вишукано вбраний.

– Герцогу, прошу, сідайте, – запросив до столу Аберкорн, – ми чекали тільки на вас.

– Я думаю, ніхто не заперечуватиме, якщо мій охоронець буде присутній за сніданком? – поцікавився Візенбург, підходячи ближче до столу.

Вельможі вмить ожили спрямувавши свої вивчаючі погляди на Савітара. Він швидко оглянув усіх присутніх, затримавшись трохи довше на маркізі Лестер. Вона лише ковзнула по ньому поглядом, щоб впевнитися, що ватажок таки одягнув святкове вбрання.

– Савітар! – вигукнув маркграф Евре.

Від хвилювання він запустив долоню у своє волосся, від чого воно стало ще більш скуйовдженим ніж було до цього.

– Не вірю своїм очам, це справді ти! – маркграф в усі очі обдивлявся Савітара. – Звичайно, ми не заперечуємо, – це вже було сказано Візенбургу.

— Невже це і є відомий Савітар? – поцікавився завжди спокійний і виважений герцог Суррей.

«Схоже, моя репутація йде попереду мене. Невже всім так кортить дізнатися, як колишній маркграф втратив свої землі і став ватажком банди найманців?» – думав Савітар, схиляючи голову на знак поваги.

– Мілорди, міледі, – окремий кивок він подарував Карміні.

– Сідайте Савітар, – запросив Візенбург, не отримавши заперечень.

– Ну що ж, схоже всі на місцях і я, як господар замку, можу приступити до офіційної частини. Я думаю, що ні для кого не секрет, що вночі сталася неприємна випадковість, – почав Аберкорн.

– Неприємна випадковість? – заревів Візенбург, підводячись з місця, на яке щойно сів. – Вбивство ви вважаєте випадковістю?

– Заспокойтесь герцог. Звичайно, я так не вважаю, але для всіх присутніх буде краще, якщо ми не будемо загострювати обстановку.

– Ну що ж, як забажаєте, герцогу, – погодився Візенбург, сідаючи на місце.

– Так, вбивство маркграфа Балдмера – найбільша трагедія для нас усіх. Тому для розслідування вбивства я викликав дізнавача який прибуде з хвилини на хвилину.

– Так швидко? – уточнила маркіза Евре, сьогодні вона була небагатослівною.

– Так. Довелося скористатися магічною поштою заради такого випадку.

– Це виправдовує витрати, – зауважила маркіза, схвалюючи вчинок герцога.

– Але на цьому неприємні звістки не закінчуються. Оскільки моя варта обшукала весь замок, але так нікого стороннього не знайшла, ми змушені припустити, що у вбивстві винний один з… нас, – закінчив Аберкорн і обвів поглядом присутніх.

Тиша вибухнула ревом голосів.

– Ви хочете сказати, що за столом сидить убивця? – прояснив Візенбург.

– Я дуже сподіваюся, що це не так, – зазначив Аберкорн, але його вже ніхто не слухав.

– Вбивця серед нас, разюче. Аберкорн, це серйозне звинувачення! – заявив маркграф Сорето.

– Я це розумію. І щоб одночасно прояснити всю цю неприємну ситуацію, я попрошу вас допомогти розслідуванню.

– Я зроблю все, що залежить від мене, – погодився Візенбург. – Мої люди не повинні гинути безкарно.

– Ми з маркграфом Сорето теж допоможемо з розслідуванням, – виважено мовив герцог Суррей.

– Я гадаю, що всі присутні готові сприяти розслідуванню? – відізвався маркграф Евре.

– Неодмінно, любий. Потрібно негайно знайти і покарати вбивцю, – емоційно мовила леді Евре.

Савітар мовчав. Нині він не мав права голосу. Ватажок лише скоса поглядав на леді Лестер. Від учорашньої пристрасної і палкої Карміни не залишилося й сліду. Сьогодні вона була маркізою, яка управляла маркою, а не його коханою чи вбивцею.

Хто б міг припустити, що саме вона учора вбила маркграфа? Хоча судячи з того, як швидко розвивалися події, дехто з присутніх знав це напевне. «Темні». Савітар не знав їх імен, але віднедавна став вивчати інформацію, пов’язану з ними. Він все ще не втрачав надії вирвати Карміну з їхньої залізної хватки.

– Мілорди, міледі, – несподівано подала голос Карміна. У залі миттю настала тиша. – Вбивство маркграфа, безперечно, має свої пріоритети. Але ви не забули, для чого ми тут зібралися?

– Маркіза Лестер, ви маєте рацію, – зауважив маркграф Евре. – Підписання договору має відбутися. Імператор чекає звіту на своєму щорічному балу.