Розділ 16 Не мої проблеми

Замок Аберкорна, Арлія

– Аберкорн тепер заграбастає собі Джерело магії. Адже угоду підпише Арлія та Савон. Хорошого ж союзника отримає собі герцог Суррей.

– Це вже не мої проблеми.

– Звичайно, не твої, – Савітар знову прискіпливо поглянув дівчині в очі. – У тебе тепер починається нове життя! Найближчим часом ти будеш переховуватися від дізнавачів. А коли вони тебе все-таки знайдуть, а це питання часу, то в твоєму житті розпочнеться новий етап. Тобі виділять «затишну» кімнатку в Іскорі, яку ти будеш обживати до кінця своїх днів!

– Все буде не так, – Карміна замотала головою, щоб викинути з голови картинку яка проти волі сформувалася в її уяві.

У словах Савітара була правда. Та правда, на яку Карміна вирішила не зважати і досі ігнорувала.

– Невже ти думаєш, що тобі це зійде з рук? – здогадався Савітар. – Ти справді так думаєш?

– Сподіваюся на це.

– «Темні» винесли тобі вирок.

– Звідки ти про це знаєш? – дівчина здригнулася, від згадки про «темних».

– Я не такий дурний, як ти вважаєш! В мене є свої інформатори, – розлютився ватажок. – Чи я не правий, і вони витягнуть тебе з Іскору?

– Ти правий, – Карміна прикрила очі, – вони з радістю мене туди відправлять, – призналася вона.

– Чому ти мені нічого не розповіла? – з докором мовив Савітар. – Ми б могли щось придумати. Разом!

– Я не хочу тебе вплутувати в це.

– Карміна, прокинься! Ми всі давно і безнадійно вплутані у все це. Ми загрузли в цих інтригах. Імперія загрузла в цих інтригах і тягне нас за собою на дно. Я вже не вірю, що є шанс все виправити. Але поки ще не пізно ми зможемо врятуватися. У нас ще є шанс.

– Виїхати на Острови. Ти цього так давно прагнеш.

– Так. Там буде наш притулок. Вдалині від магії, Імперії і «темних». Там вони тебе не дістануть, там інші закони.

– Не зараз, – сумно промовила магесса.

Савітар тяжко зітхнув. Буря емоцій вже вщухла і він заспокоївшись, оглядав таке знайоме та кохане обличчя. Він би вже давно покинув Імперію, але тут його тримала вона. Карміна – його кохана, заради якої він ладен був піти на все. Лише заради неї він залишався в Імперії, і кожного разу вмовляв її покинути все і поїхати на Острови. Але все дарма.

– Добре хоч ти не вбила Візенбурга, – несподівано промовив він. – Отоді нам би обом було непереливки.

Карміна загадково посміхнулася.

– Карміна? – Савітару не сподобалася ця посмішка. – Ти ж не збиралася вбити герцога?

– Звичайно, ні, – заспокоїла вона чоловіка. – У мене б не вийшло. Занадто хороша охорона стоїть біля входу в його покої. Тобі не здається, що ми марно витрачаємо час? Ніч скоро закінчиться.

Дівчина обняла Савітара, і наткнулася рукою на меч, що висів за спиною ватажка.

– Ти з ним і вночі не розлучаєшся? – вона з докором подивилася на рукоятку меча, що виглядав з-за плеча найманця.

– Ніколи не знаєш хто вночі навідається, – зауважив Савітар.

– Не заздрю я тому, хто ризикне навідатися до тебе вночі, – повідомила магесса. – Сьогодні він тобі не знадобиться, – сказала дівчина, відстібаючи піхви.

Меч впав на підлогу, слідом за ним на підлогу з легким шурхотом опустився червоний плащ. Савітар підхопив дівчину на руки і жадібно припав до її губ.

Гучний стук у двері розбудив Савітара. Він Встиг лише підійняти голову з подушки, як двері відчинилися, і в кімнату зайшов Урбек. Ватажок швидко оглянув кімнату, і не знайшовши Карміни, спокійно відкинувся на подушки.

– Доброго ранку, – привітав помічник Савітара, здивовано оглядаючи погром вчинений у кімнаті. – Весела нічка у тебе була.

– Не зважай, – відмахнувся ватажок.

Він не збирався розповідати помічникові про прихід Карміни.

– Як налаштований Візенбург?

– А ти схоже вже знаєш, про вбивство, – у голосі Урбека не було здивування.

– Повідомили ще вночі.

– Візенбург розлючений. Якщо його не заспокоїти, він рознесе весь замок.

– Воно й не дивно. Вбили його людину.

– Він хоче йти на сніданок з тобою. Але і це для тебе не новина, – помічник кивнув на крісло у якому лежав підготовлений одяг. Парадний одяг, який Савітар захопив «про всяк випадок».

– Сніданок з герцогами, це саме те чого мені не вистачало, – простогнав Савітар, підводячись з ліжка.

– Невже я чую нотки сарказму в твоєму голосі, – посміхнувся Урбек.

– Урбек, я тут в якості охоронця, а не вельможі. Не люблю згадувати минуле, – обізвався Савітар, вмиваючись холодною водою.

– Візенбург добре платить, тому доведеться з ними поснідати. Може трохи заспокоїш герцога. Він, до речі, до тебе прислухається.