Розділ 15 Несподівана зустріч

Замок Аберкорна, Арлія

– Яка зустріч, – мовив Савітар, оглядаючи знайоме обличчя.

Карміні довелося задерти голову, щоб поглянути на чоловіка. Каптур упав на спину.

– Не чекала тебе тут побачити, – чесно зізналася дівчина. Серйозні зміни у плані вибили Карміну з колії.

– Треба ж, не часто чую від тебе такі зізнання, – посміхнувся ватажок, ховаючи меч.

Не зважаючи на пізній час Савітар ще не переодягнувся до сну, а судячи з не розстеленого ліжка лягати спати він і не збирався.

– Охороняєш герцога Візенбурга? – Карміна вже заспокоїлася і могла тверезо оцінювати ситуацію. Свій кинджал вона вже теж встигла сховати.

Хоч найманці біля дверей герцога були їй не знайомі, але дівчина швидко зрозуміла чому її коханий опинився тут.

– Так. Бачила моїх людей? – Савітар ніжно провів тильною стороною руки по щоці дівчини.

Карміна на мить прикрила очі, від такої ніжності коханого.

– Бачила, – Карміна вже дивилася на ватажка, і в її очах тепер плескалося невдоволення. – Не знала, що ти найняв ще двох, – продовжила вона.

– Потрібно було знайти заміну братам Ранесам.

– Звичайно, – дівчина задумалася.

– Карміна! Давай без дурниць, – попередив ватажок.

– Як завжди, – запевнила його дівчина.

– Я цього й боюся, – закотивши очі, промовив Савітар.

– Хто вони? – магесса вичікувала на відповідь.

– Віторн та Олек. Віторн вправно володіє кинджалами, а Олек гарний стрілок, ще жодного разу не бачив, щоб він промахнувся.

– Цікаво, – протягла магесса, і задумалася. – Твоя банда оновилася. Тобі не здається, що в ній забагато новеньких?

– Карміно, мені потрібні люди. Я не можу один виконувати всі замовлення.

– Наскільки ти впевнений в новеньких? – не вгамовувалася дівчина.

– Це їх перше завдання. Подивимося, як вони впораються.

– А Урбек? В ньому ти впевнений? – раніше в корчмі Карміна так і не задала це питання, але сьогодні вона не зволікала.

Савітар не встиг відповісти. Гучний стук у двері змусив дівчину здригнутися. Вона завмерла на місці і поспішила погасити вогонь.

– Це за тобою? – у темряві поцікавився Савітар. – Можеш не відповідати, чомусь я впевнений, що я правий.

У двері постукали ще раз, але вже наполегливіше.

– Хто там? – грубо поцікавився чоловік, відчиняючи двері.

– У вас все в порядку? – запитав один зі стражників, висвітлюючи смолоскипом обличчя Савітара.

– А що зі мною станеться? – грубо промовив бандит.

– Ви нікого тут не бачили? – знову допитувався стражник, намагаючись зазирнути за спину Савітара.

Це у нього виходило вкрай погано, широка постать ватажка повністю закривала огляд.

– Нікого. Я весь вечір провів у себе, – невдоволено мовив він.

– А це ваші люди стоять там в кінці коридору? – уточнив вже другий стражник.

– Так. Вони охороняють герцога Візенбурга. У вас є до нього питання? Так пізно? – ватажок вигнув одну брову. – Я б на вашому місці дочекався ранку.

Стражники переглянулися між собою і повернули увагу Савітару.

– Ні, герцога ми турбувати не будемо. А от до його охорони у нас є питання.

– Так запитайте у них, вони не кусаються.

– Так і зробимо, – нарешті видав перший стражник.

– А в чому проблема? – уточнив Савітар.

– Вбили маркграфа Балдмера, – нарешті повідомив перший стражник.

– Балдмера вбили? – перепитав ватажок, глузливі нотки зникли з його голосу.

– Швидше за все отруїли, – припустив другий. – Його вбивця не міг далеко втекти, треба все обшукати, – звернувся він вже до першого стражника. – Я точно бачив когось в цьому коридорі.

– Поспішимо. Завтра, точніше вже сьогодні, приїде дізнавач, треба обшукати замок до його приїзду. Темної ночі.

– Темної, – відповів Савітар, зачиняючи двері.

Він повільно обернувся у бік дівчини. Карміна стояла на тому самому місці і пильно дивилася на чоловіка. Світло місяця, що пробивалося крізь прочинене вікно, висвітлювало її обличчя, яке Савітар прискіпливо вивчав. На ньому не було ні страху ні розкаяння за вчинене. А в тому, що Карміна причетна до того що сталося, ватажок не сумнівався. Буря емоцій зараз вирувала у нього всередині, але він не наважувався почати.

– Так і стоятимемо? – порушила мовчання Карміна. Для неї ця тиша була в тягар.

– Ти зовсім збожеволіла? – Савітар зробив крок назустріч дівчині, і притис її до стіни. Він ледве стримував свою злість.

– Ні, – спокійно відповіла магесса і зазирнула в очі чоловіка.

– Ти вбила маркграфа! – вигукнув Савітар. – Це не якийсь там найманець, це вельможа!