Розділ 12 Замок Аберкорна

Замок Аберкорна, Арлія

Карету трясло і хитало з боку на бік. Далися взнаки розмиті дороги, які ось уже тиждень щедро поливали весняні дощі. За цей час вони перетворилися на суцільне місиво бруду, і карета час від часу застрягала на розмитих дорогах.

Маркіза Лестер стійко витримувала всі негаразди долі, і не скаржилася на важку дорогу. Навпаки, весь шлях від її маєтку до замку герцога Аберкорна маркіза провела у роздумах.

– Приїхали, – повідомив візник, і відчинив дверцята карети.

Дівчина накинула на голову каптур червоного плаща і вийшла під зливу. Погода її не радувала, але скасувати свій візит вона не могла.

– Маркіза, як я радий вашому візиту, – вигукнув герцог, зустрічаючи гостю.

Він був не молодий. Високий підтягнутий чоловік із невеликою борідкою, яка надавала йому шарму.

– Мілорд, я ж вас просила, давайте залишимо титули для інших, – м’яко попросила дівчина, ховаючись від дощу під парасолькою герцога.

– Леді Лестер, – чи запитально, чи для перевірки сказав він.

– Так краще, – посміхнулася маркіза. – Інші гості вже прибули?

– Так, усі приїхали сьогодні вдень. Ви прибули останньою.

– Не люблю змушувати чекати, але справи як завжди не терплять зволікань, – бідкалася дівчина.

– Чи мені цього не знати, – похитав головою чоловік.

Герцог зі своєю гостею вже увійшли до замку, але дівчина не поспішала скидати каптур.

– Роден проведе вас у ваші покої. Вечерю вам принесуть туди ж, – розпорядився господар.

– Дякую, мілорде, за вашу гостинність.

– Розташовуйтеся міледі.

У замку герцога Аберкорна вона була вперше. Ще жодного разу він не запрошував її сюди, хоч і виявляв їй усілякі почесті та підтримку після смерті маркграфа.

Дівчина пішла за Роденом, який не лише проводжав маркізу, а й розповідав про облаштування замку.

Замок був старим. Нещадні вітри задували крізь прочинені віконниці, не даючи можливості сховатися від них навіть за стінами замку. Дівчина зраділа, що не встигла попрощатися зі своїм плащем.

– Усіх гостей розмістили у південній частині замку, тому я покажу вам найкоротші шляхи до основних кімнат, які можуть знадобитися під час перебування тут, – розповідав Роден.

Вони вже залишили позаду широкі центральні сходи та дві приймальні зали і йшли досить широким коридором. Маркіза слухала Родена, не забуваючи при цьому оглядатися на всі боки і відзначати важливі деталі.

– Велика зала, – оголосив Роден, відчиняючи одну зі стулок масивних дверей. – Тут відбуватиметься бенкет, на честь приїзду гостей та підписання угоди.

Міледі відзначила великий стіл, який, незважаючи на пізню годину, слуги готували до завтрашніх подій. Роден залишив стулку відкритою і пішов далі.

– Роден, а чи так надійний замок герцога? – висловила свої сумніви маркіза.

– Міледі, я вас запевняю, тут безпечно, – впевнено повідомив Роден, але сумнів у погляді маркізи змусив його продовжити. – Ворота зачиняють після заходу сонця. Сьогоднішній день це виняток. Адже ми чекали на гостей.

– Так, я розумію, – задумливо відповіла дівчина. – Але ж у такому замку, напевно, є багато таємних ходів.

– Неодмінно, – не заперечував слуга. – Але всі вони відомі лише герцогу. Для вашого заспокоєння, міледі, повідомлю, що найдоступніший з них розташований у підземеллі і знаходиться під цілодобовою охороною.

– Підземелля? Родене, тут є і таке? – здивувалася маркіза.

– Замок занадто старий.

– Там же темно і вогко! Навіть уявляти собі таке не хочу, – дівчина пересмикнула плечима і сильніше закуталася у плащ.

– Так. Підземелля це не для леді, – повідомив Роден, побачивши реакцію маркізи.

По кам’яних кручених сходах, прихованих від сторонніх поглядів в одній з ніш, вони піднялися на другий поверх.

Довгий коридор повертав півколом так, що не було змоги побачити, де він закінчується. З одного боку розташовувалися кімнати, з іншого величезні вікна, де-не-де прикриті віконницями. Маркіза встигла розгледіти ворота і частину сторожових башт.

– У коридорах замку досить холодно, – повідомив Роден, помітивши, як маркіза зіщулилася від протягу. – Зате покої в цьому крилі найкращі.

– Сподіваюся ще й теплі, – зауважила маркіза.

– Неодмінно, – підтвердив Роден.

По ліву руку вже починалися покої, і слуга трохи забарився біля дверей, згадуючи імена розміщених у них гостей.

– Покої маркграфа Балдмера з Бренської марки. Покої герцога Суррея із Савону, – Роден вказував на двері, називаючи імена гостей.

Маркіза запам'ятовувала розташування необхідних їй кімнат.

Коридор плавно повертав ліворуч. Повз наступні кімнати Роден проходив мовчки, і маркіза вирішила, що вони порожні. Коридор ще трохи повернув ліворуч, і дівчина побачила двох чоловіків, які охороняли покої. То була остання кімната на поверсі.