23. За крок до вибуху

Двері важкого позашляховика зачинилися, відсікаючи вечірню прохолоду саду. У салоні панував напівморок, підсвічений лише синьою лінією приладової панелі. Лев сів за кермо, хоча зазвичай користувався послугами водія. Сьогодні йому потрібно було відчувати контроль — хоча б над машиною, якщо вже власна дружина стала для нього непередбачуваною стихією.

Він не поспішав заводити двигун. Лев розстебнув верхній ґудзик сорочки й повернувся до Тіни. Вона сиділа рівно, дивлячись прямо перед собою, а діаманти у її вухах кидали холодні іскри на вилиці.

— Ти надто тиха, — зауважив він, і його голос у тісному просторі авто прозвучав небезпечно інтимно. — Це тиша перед бурею чи ти просто підраховуєш суму відступних у голові?

Тіна повільно повернула голову. Відстань між ними була такою малою, що вона бачила кожну риску на його обличчі, кожну тінь втоми й азарту в його очах.

— Я підраховую, скільки разів тобі доведеться збрехати сьогодні пресі, щоб ми не виглядали як пара на межі розлучення, — відповіла вона з легким присмаком отрути. — Твоя репутація «залізного Лева» дуже крихка, коли поруч жінка, яка знає код від твого сейфа. І від твого серця, якого, як виявилося, немає.

Лев різко нахилився до неї. Його рука лягла на підголівник її сидіння, майже торкаючись її волосся.

— Серця немає? — він хрипко засміявся, і цей звук пройшовся по її нервах, як смичок по струнах. — Тіно, якби в мене не було серця, я б просто виставив тебе за двері з однією валізою. Але я тут. У цій машині. З тобою. І я відчуваю, як ти тремтиш, хоча намагаєшся здаватися кригою.

Він провів кінчиками пальців по її оголеному плечу, спускаючись нижче, до краю синьої тканини. Тіна затамувала подих. Кожна клітина її тіла кричала про те, що вона має відштовхнути його, але стара, первісна пам'ять про їхню пристрасть тримала її на місці.

— Не торкайся мене, — прошепотіла вона, хоча в голосі не було впевненості.

— А то що? — Лев наблизився до її губ так близько, що вона відчула присмак його вечірнього віскі. — Викличеш поліцію? Чи свого адвоката? Тіно, ми в цьому разом. До останнього кадру сьогоднішньої вечірки.

Він не поцілував її — це було б занадто просто. Він лише затримав погляд на її губах на секунду довше, ніж дозволяли пристойні стосунки ворогів, і нарешті завів двигун. Машина здригнулася, наче хижак, готовий до стрибка.

Коли вони під’їхали до автосалону Віолетти, світло софітів засліпило їх. Лев вийшов першим, обійшов авто і відчинив двері перед Тіною. Коли вона подала йому руку, він стиснув її пальці трохи міцніше, ніж потрібно.

— Посміхайся, Тіно, — прошепотів він їй на вухо, допомагаючи вийти під камери. — Сьогодні ти — моя головна перемога. Навіть якщо ти вважаєш себе моїм вироком.

Перед ними розкрилися скляні двері, за якими чекали сотні очей, шампанське і Віолетта з її хижою посмішкою. Але справжній бій відбувався тут, між ними, де рука Лева владно лежала на талії Тіни, а її пальці впивалися в його лікоть через дорогу тканину піджака.

Це був початок вечора, який мав або повернути їм усе, або остаточно спопелити.