15. Гра на випередження

Тіна відчула, як слова Лева вдаряють по її самовладанню, немов фізичний поштовх. Вона швидко підвелася з ліжка, намагаючись відновити дистанцію, яка вночі так підступно зникла.

— Моє місце там, де я вирішу, Леве, — відрізала вона, голос уже не тремтів, а звенів сталлю. — Не плутай сімейну ідилію для Софії з тим, що відбувається між нами. Те, що ти переніс мене сюди, не скасовує того факту, що ти зруйнував нашу довіру.

Лев повільно сів на ліжку, запустивши пальці в скуйовджене волосся. У світлі ранку, без піджака і масок, він виглядав менш загрозливим, але все ще небезпечно привабливим.

— Ти можеш будувати стіни з паперів і параграфів, — тихо сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Але вночі, коли ти спала у мене на руках, ти не виривалася. Ти притиснулася ближче. Твоє тіло пам'ятає мене краще, ніж твій юридичний розум.

Тіна застигла біля дверей гардеробної. Його слова обпікали правдою, яку вона так ретельно намагалася заперечити.

— Це була втома, — кинула вона через плече, не повертаючись. — Більше цього не повториться. Я замкну двері дитячої наступного разу.

— Замикай, — хмикнув Лев, підводячись. — Але ти знаєш, що в цьому домі немає замків, які б я не міг відкрити. Особливо, якщо йдеться про те, що належить мені.

Тіна зайшла в гардеробну і щільно зачинила двері, немов намагалася відгородитися від усього світу, а головне — від нього. Вона притулилася спиною до холодного дерева, і сили, які вона так старанно демонструвала хвилину тому, миттєво покинули її. Тіло зрадницьки затремтіло.

Вона сповзла по дверях на підлогу, обхопивши коліна руками, і затиснула рот долонею, щоб не закричати. Біль не просто прийшов — він розірвав її зсередини, гарячий і солоний, як кров.

Вона кохала його. Боже, як же сильно вона його кохала! Кожна клітинка її тіла все ще пам’ятала його дотики, а серце, попри весь холодний розрахунок, відгукувалося на його голос. Це кохання було її релігією протягом років, а тепер воно стало її персональним пеклом. Його зрада не просто ранила — вона розчавила її, поставила на коліна перед фактом, що людина, яка була її всесвітом, змогла так легко впустити в їхній світ когось іншого.

Тіна подивилася на свої руки. Вона — успішний юрист, жінка, яку боялися конкуренти, зараз виглядала як маленька поранена пташка. Вона прийняла рішення залишитися. Вона переступила через власну гордість, через свою гідність, через те «я», яке виховувала в собі роками.

«Заради Софії», — прошепотіла вона в порожнечу гардеробної.

Вона уявила очі доньки, її дзвінкий сміх і ту безмежну віру в те, що мама й тато — це єдине ціле. Тіна не могла дозволити цій вірі розбитися. Вона вирішила згоріти сама, але не дати полум’ю їхнього розлучення обпалити крила дитині. Це був її вирок — жити поруч із чоловіком, якого вона одночасно жадала і зневажала. Щоранку прокидатися в ліжку, де тепер завжди незримо була присутня третя людина.

Вона підняла голову і подивилася на своє відображення в нижньому сегменті дзеркала. Очі були сухими — вона виплакала всі сльози ще тієї першої ночі. Тепер всередині була лише випалена пустеля.

— Ти впораєшся, — наказала вона собі крізь зчеплені зуби. — Ти просто станеш найкращою актрисою у світі. Ти гратимеш щастя, поки воно не стане твоєю новою шкірою. Або поки ти не перетворишся на камінь.

Вона повільно підвелася, обтрусила невидимі порошинки з шовкового халата і випрямила спину. Кожен хребець став на місце з болем, але вона стояла рівно. Тіна одягла свій діловий костюм, наче застібала на собі лицарські обладунки. Сьогодні вона знову вийде до нього. Сьогодні вона знову посміхнеться доньці.

Бо її біль — це ціна спокою Софії. І вона заплатить її до останньої копійки.

 Коли вона вийшла на кухню, там уже пахло кавою. Лев, уже повністю одягнений і зібраний, стояв біля вікна з горнятком у руці. Софія сиділа за столом, зосереджено розмальовуючи чергову картинку.

— Мамо, тато сказав, що ми сьогодні поїдемо дивитися на коней! — вигукнула дівчинка, сяючи від щастя.

Тіна застигла з простягнутою до кавомашини рукою. Вона подивилася на Лева. Він ледь помітно підняв брову, кидаючи їй мовчазний виклик.

— Коней? — перепитала вона, намагаючись вгамувати роздратування.

— Так, Софійко, — відповів Лев, не зводячи очей з Тіни. — Якраз перед тим, як мама поїде на свою дуже важливу зустріч. У нас є кілька годин. Хіба ми не обіцяли доньці найкраще літо?

Тіна зрозуміла його хід. Він використовував Софію як щит і як зброю одночасно. Вона не могла відмовити дитині, не ставши в її очах «поганою мамою», яка руйнує свято.

— Добре, — нарешті вимовила Тіна, роблячи ковток гіркої кави. — Коні, то коні. Але о другій я маю бути в офісі. Без запізнень.

— Звісно, — усміхнувся Лев тією самою переможною посмішкою, яка колись її підкорила. — Я сам тебе підвезу. До речі, Тіно... папери, які ти залишила на столі в кабінеті. Я їх переглянув.

Тіна напружилася. — І?

— Там не вистачає одного пункту, — він підійшов ближче, так, що вона знову відчула аромат його парфумів. — Пункту про те, що станеться, якщо я змушу тебе знову в мене закохатися.

Тіна поставила горня на стіл з гучним стукотом. — Такого пункту не буде, Леве. Бо це юридично неможлива умова.

Він нічого не відповів, лише нахилився і поцілував її в щоку — швидко, майже невинно, але цей жест перед Софією запечатав їхню чергову мовчазну угоду. Гра продовжувалася, і ставки в ній ставали вищими за будь-які гроші чи нерухомість. На кону було її серце, яке вона так відчайдушно намагалася сховати за параграфами закону.

Дорога до кінного клубу здавалася Тіні нескінченною. Софія на задньому сидінні захоплено розповідала про те, як назве свого коня, а Лев... Лев поводився так, ніби він не зрадник, а герой сімейної саги. Він впевнено тримав кермо, і Тіна бачила його руки — ті самі руки, які вночі владно тримали її, змушуючи забути про підписаний контракт.

Контракт. Тіна стиснула сумочку, де в телефоні зберігалася електронна копія документа. Вона виграла юридично. Вона забрала в нього все, що могла, крім своєї власної залежності від нього.