11. Тріщина в броні

Думки Лева...

​Голова Лева гула, а в грудях пульсувало щось темне, гостре і нестерпно живе. Кожен його рух зараз був продиктований не логікою бізнесмена, а інстинктом виживання.

​«Ти зробила це, Тіно. Ти справді це зробила», — стукало в його скронях у такт шелесту паперів під її стегнами.

​Він відчував під долонями її тремтіння — дрібне, ледь помітне для стороннього ока, але для нього воно було гучнішим за крик. Вона могла вибудовувати стіни з параграфів, могла наймати найкращих нотаріусів міста, але вона не могла наказати своїй крові не приливати до щік, коли він торкався її шкіри.

​«Ти думаєш, що приручила мене цим контрактом? Думаєш, що я стану твоєю ручною твариною, яка чекатиме на дозвіл, щоб дихати?» — він вдихнув аромат її волосся, і на мить перед очима все попливло. Це був запах їхньої спільної історії: перемог, поразок і тієї дикої пристрасті, яку вони завжди намагалися приховати за дорогими костюмами.

​Лев відчував лють. Справжню, чорну лють на самого себе — за ту помилку з Каріною, за те, що дозволив Тіні знайти слабке місце. Але ще більше він відчував азарт.

​«Ти хочеш бути господинею? Гаразд, кохана. Але господиня несе відповідальність за свого звіра. Ти зачинила двері, Тіно, але ти залишилася всередині зі мною. І тепер у нас немає куди тікати одне від одного».

​Він бачив, як її зіниці розширилися, поглинаючи райдужку. Вона боялася? Можливо. Але він знав, що цей страх був змішаний з таким самим відчайдушним бажанням, яке зараз розривало його самого.

​«Твій намордник занадто тонкий для моїх іклів», — подумав він, впиваючись у її губи. — «Ти забрала в мене право підпису, але ти ніколи не забереш у мене владу над твоїм тілом. Бо в цій грі, Тіно, ми обоє — і мисливці, і жертви».

​Він відчував, як її пальці стискають його плечі, і це було краще за будь-який підпис під контрактом. Це було справжнє. Це було визнання його сили, яке вона ніколи не вимовила б уголос.

​«Грай у свою "сталеву леді" перед Андрієм. Усміхайся Віолетті на ланчі. Але тут, на цьому столі, поверх твоїх ідеальних законів, я нагадаю тобі, хто ми насправді. Ти хотіла війни? Вітаю. Перша битва закінчилася твоєю капітуляцією в моїх обіймах».

​Він відірвався від її губ лише на міліметр, відчуваючи її гаряче, рване дихання на своєму обличчі.

​— Твій нотаріус забув додати ще один пункт, Тіно, — прошепотів він, і в його голосі не було ні краплі покори. — Пункт про те, що коли я захочу тебе, жоден папір у цьому світі не втримає мене на відстані.

​Він сильніше притиснув її до себе, відчуваючи, як під ними зминається «свобода», яку вона так старанно виписувала.

​«Ти хотіла мене контролювати? Дивись мені в очі, Тіно. Дивись і зрозумій: ти не посадила мене в клітку. Ти просто дала мені новий привід тебе завоювати».

​«Ти тремтиш, кохана. І це тремтіння коштує дорожче за всі акції "Золотих схилів"», — промайнуло в нього в голові.

«Ти моя. І ніхто у світі не пропише в контракті, як мені не торкатися тебе. Я підписав твій папірець лише для того, щоб ти підійшла ближче. Щоб ти відчула: навіть коли я нібито програю, я все одно диктую правила в цій кімнаті». Його погляд ковзав по її обличчю з майже звірячою владністю. Він хотів не просто поцілунку — він хотів зламати її опір, змусити її визнати, що цей контракт для неї — лише жахлива спроба втекти від того, як сильно вона його досі прагне.

Думки Тіни...

​«Боже, я втрачаю контроль...» — у голові Тіни здійнялася справжня буря. Вона відчувала, як її ретельно вибудована броня тріщить під його натиском. Їй було страшно — страшно від того, наскільки легко він знову пробиває її захист, наскільки мало важать усі її мільйонні активи, коли він дивиться на неї ось так.

«Зупини його! Вдар, відштовхни...» — кричав розум, але тіло зрадницько плавилося від його близькості. Це була панічна суміш жаху перед майбутнім і владного бажання підкорити його собі прямо зараз, на цих документах, змусити його благати про прощення. Вона хотіла бути господинею ситуації, але відчувала себе здобиччю, яка раптом усвідомила, що пастка, яку вона розставила для нього, зачинилася разом із нею всередині. «Якщо я піддамся... я знищу себе. Але якщо я не торкнуся його зараз — я просто помру».

​Повітря в кабінеті стало настільки густим, що його, здавалося, можна було різати ножем. Лев підхопив її під стегна, саджаючи на стіл прямо поверх пом’ятого контракту. Папір жалібно хруснув під ними, стаючи символом їхнього зруйнованого, але все ще живого шлюбу. Він притиснув її до себе так міцно, ніби хотів вкарбувати її тіло у своє. Його губи вже торкалися її шиї, а пальці заплуталися в зачісці, безжально руйнуючи її ідеальний порядок. Тіна закинула голову, вдихаючи його запах, і в цю мить вона була готова спалити і цей контракт, і цей кабінет дотла.

​Але реальність увірвалася без стуку.

​Різкий, життєрадісний рингтон мобільного, що лежав прямо біля руки Тіни, прозвучав як постріл. Вібрація змусила телефон затанцювати по дереву, врізаючись у тишу.

​Лев завмер. Його лоб притиснувся до її лоба, він важко дихав. У його очах усе ще палав той самий небезпечний, владний вогонь.

— Не зважай, — прохрипів він, його голос вібрував від напруги. — Не смій відпускати мене зараз.

​Телефон замовк на секунду, але тут же вибухнув знову. На екрані яскраво спалахнуло ім'я: Віолетта.

​Тіна здригнулася, наче від удару струмом. Паніка миттєво змінилася тверезим, холодним усвідомленням: вона сидить на столі у власному кабінеті, розпатлана, під чоловіком, якого щойно юридично «знищила», а її сестра чекає на сімейний ланч.

​— Це Віолетта, — видихнула вона, силоміць відштовхуючи Лева. Її погляд став гострим, як уламок скла. Вона миттєво зіскочила зі столу, гарячково розправляючи спідницю. — Все. Досить.

​Лев відступив на крок, важко дихаючи. Він виглядав як хижак, у якого прямо з-під носа вирвали здобич. Тіна схопила слухавку, намагаючись стабілізувати голос.