6. Господар порожньої фортеці

Лев стояв непорушно, слухаючи, як віддаляється шум двигуна її автівки. Коли тиша на терасі стала абсолютною, він нарешті дозволив своїм плечам опуститися, а масці «господаря життя» — сповзти з обличчя.

​Він повільно опустився в крісло, де ще кілька хвилин тому сиділа Тіна. Чашка її кави була недопита. На порцеляновому краї залишився чіткий слід її помади — ідеальний, без жодного розмазу. Такий само ідеальний, як і удар, який вона йому щойно завдала.

​«Вісімдесят відсотків...» — промайнуло в голові, і Лев відчув, як у грудях закипає суміш люті та глухого відчаю.

​Він дістав сигарету, намагаючись вгамувати тремор у пальцях. Він ніколи не вважав Тіну дурною. Навпаки, він пишався її гострим розумом, її статусом у будівельному холдингу. Вона була його коштовністю, його інтелектуальним альтер-его. Але він звик думати, що її розум — це зброя, яка завжди спрямована назовні, на захист їхніх спільних інтересів. Він і подумати не міг, що одного дня опиниться під прицілом цієї гармати.

​«Як вона дізналася про офшори?» — це питання пекло його найбільше. Він був обережним. Він був майстром багатоходовок. Але він забув головне: Тіна була не просто дружиною. Вона була людиною, яка вичитувала його перші договори, коли вони ще спали на матраці в орендованій квартирі. Вона знала його почерк, його логіку, його слабкі місця.

​— Чорт... — прохрипів він, випускаючи дим у гаряче повітря.

​Перед очима постала та ніч. Корпоратив. Спека. Жінка, чийого імені він навіть не хотів згадувати. Це справді було «нічого». Просто імпульс, просто спосіб скинути напругу після важкої угоди. Він не збирався йти від Тіни. Він ніколи не збирався її втрачати.

​«Ти просто загрався, Леве», — безжально промовив внутрішній голос.

​Він згадав її погляд — порожній, холодний, наче вона дивилася на звіт про збитки, а не на чоловіка, з яким прожила 21 рік. Це боліло більше, ніж загроза втратити бізнес. Він звик, що Тіна — це його тил. Що вона — та сама константа, яка буде поруч, що б не сталося.

​А тепер вона перетворилася на аудитора.

​Лев глянув на розкішний сад, на басейн, на цей будинок-фортецю. Все це раптом здалося йому декораціями до фільму, який щойно закінчився. Якщо він підпише контракт — він стане заручником у власному домі. Якщо не підпише — вона його знищить.

​«Вона не блефує. Тіна ніколи не блефує», — він це знав краще за всіх.

​Він відкинув недопалок і встав. У ньому знову прокинувся боєць. Лев не збирався здаватися без бою, але зараз він уперше в житті не знав, як грати проти супротивника, якого кохаєш і боїшся одночасно.

​«Двадцять один рік ми були однією командою, — подумав він, стиснувши щелепи. — А тепер я маю виграти війну у жінки, яка знає всі мої коди доступу».

​Він дістав телефон і набрав номер свого начальника служби безпеки.

— Ігоре? Мені потрібно знати, з ким сьогодні зустрічатиметься моя дружина. І знайди мені все, що зможеш, на її помічника Андрія. Швидко.

​Він вимкнув телефон. Якщо Тіна вирішила грати по-крупному, він змусить її згадати, чому його називають Левом. Навіть якщо для цього доведеться спалити залишки їхнього шлюбу дотла.