4. Маска для Софії

Тіна зачинила двері ванної кімнати на замок. Клацання механізму пролунало в тиші, наче фінальна крапка в її минулому житті. Вона притулилася спиною до холодного кахлю і повільно сповзла на підлогу, обхопивши коліна руками.

​Тут, серед стерильного блиску мармуру, нарешті можна було не тримати спину. Тут не було «залізної Тіни» з юридичного департаменту — була лише жінка, чий світ щойно перетворився на згарище.

​Двадцять один рік.

​Ця цифра пульсувала в скронях, як незагоєна рана. Більше половини життя. Вона пам’ятала їх обох ще зовсім «зеленими», коли в кишенях був лише вітер і шалені амбіції. Вони разом штурмували цей Київ, ділили одну порцію фастфуду на двох і мріяли про власну імперію. Кожна угода Лева, кожен його успішний контракт був просякнутий її нічними правками, її юридичним хистом і вірою в нього. Вони починали з абсолютного нуля, з першої орендованої «одинички», де з меблів був лише матрац і стіл для креслень.

​А тепер... все спочатку? Тільки тепер вона одна на цьому полі бою.

​Рука мимоволі тягнулася до телефону, щоб набрати номер Віолетти. Сестра була найближчою людиною, єдиною, хто міг би зрозуміти цей біль. Але Тіна завмерла, так і не розблокувавши екран. У Віолетти своє життя — зовні блискуче, а насправді перетворене на постійну гонку. Її чоловік, старший на десять років, завжди вимагав відповідності певному статусу, а двоє синів-підлітків і власна мережа автосалонів висмоктували з неї всі соки. Віолетта теж щодня носила маску успішної бізнес-леді, і Тіна просто не могла повісити на неї ще й свій розбитий шлюб.

​Про маму годі було й думати. Та лише піділлє олії у вогонь своїм вічним: «Ти завжди була занадто гордою, Тіно, будь мудрішою, чоловіки — вони всі такі». Для мами статус дружини Лева був важливішим за внутрішній спокій доньки.

​«Боже, як тяжко бути сильною, коли хочеться просто розплакатися на чиємусь плечі, — подумала Тіна, дивлячись на власні тремтячі пальці. — Але в мене немає цього плеча. Є лише я, закон і майбутнє Софії».

​Вона підвелася і ввімкнула крижану воду. Треба було змити цей липкий жах, запах чужих парфумів, який, здавалося, в’ївся їй під шкіру. Вона вмивалася знову і знову, поки обличчя не заніміло.

​У дзеркалі на неї дивилася красива, успішна жінка 38 років. Але очі... очі були наче випалені пустелі.

​Тіна потягнулася до флакона Coco Chanel. Кілька різких натискань. Цей аромат став її обладунками. Він не просив любові — він вимагав поваги.

​«Ти кажеш, що я стала жорстокою, Леве? — прошепотіла вона своєму відображенню. — Ні. Я просто стала твоїм дзеркалом. Ти сам навчив мене, що в цьому бізнесі перемагає той, у кого немає серця. Двадцять один рік я була твоєю душею. Відсьогодні я буду твоїм найстрашнішим контрактом».

​Вона взяла помаду. Насичений, майже кривавий колір. Ідеально рівний контур. Жодної здригнулої лінії.

​— Мамусю, ти там? Я вже прокинулася! — почувся за дверима дзвінкий голос Софії.

​Тіна на мить заплющила очі, роблячи останній глибокий вдих. Коли вона відчинила двері, на її обличчі була бездоганна, тепла посмішка — та сама, яку вона відтепер берегтиме лише для однієї людини в світі.

​— Вже біжу, сонечко! Давай подивимось, що у нас на сніданок.

​Вона пройшла повз Лева, який стояв у коридорі, навіть не глянувши в його бік.