Глава 23 - 24 + тимчасовий епілог.

Глава двадцять третя. 

Ага, прийшов. А то не видно…
    ⁃    Ірген…
Вона сиділа на високому троні, у протилежному від дверей кінці довго залу. Її тіло, щільно, мов печатка, було огорнуто зеленою маною, лишивши відкритим тільки лице. Вона розслаблено сиділа на тому дурнуватому металевому стільці, поставивши ноги на Віст, котра стояла на четвереньках поруч із троном. Віст була не єдиним магом у цій залі. Інші, так само на четвереньках, стояли на інших сходинках, нижче та ближче до мене. Я криво посміхнувся, згадавши про обіцянку з нашої останньої зустрічі. Невже, вона сприйняла її буквально? Усі архімаги континенту під її пʼятою…
Наразі, тут були присутні лише архімаги Північної Імперії, та чи були сили, щоб завадити їй і інших рачки поставити? Ірген і справді стала дуже сильною. Я спробував зазирнути, чи бува не горить в її грудях іскра, та покров мани на її тілі був занадто щільним, і мої відчуття згоріли, не діставшись навіть шкіри. 
    ⁃    Невже ти заявився сюди, щоб лише у дверях стовбичити та мовчати? - вона сперла підборіддя на стиснутий кулак - як нудно…
    ⁃    Звісно… Чому ж то я… Ти вже не та Ірген, до якої я йшов, і яку памʼятаю. - я зайшов усередину і попрямував до неї. 
Обабіч від мене, поміж численних колон, які тримали стелю, стояли Боги Війни, обличчя котрих, як і в Ханка, було вкрите мереживом зеленої павутини. Декого з них я знав, декого бачив уперше. Значить, тут і ті, що не належали Північній Імперії. Розвідники з інших Імперій? Один з них, закутий у дивну броню, привернув мою увагу. Десь я його бачив… Сама здається, один з тих вилупків, що влаштували геноцид у Льготе. То й ці виродки тут. Скільки протистояли Білим Близнюкам, і так швидко здохли з появою Ірген. 
Я минув більшу частину залу і зупинився, озираючись, чи нема поруч якого стільця чи крісла. Порожньо. Вірогідно, то було зроблено навмисно, аби усі лише стояли у її присутності. Та то навряд… Я матеріалізував крісло зі своєї аури і зручно вмостився на ньому, розмірковуючи над ситуацією, що склалася. Десятки Богів Війни і десятки архімагів під її контролем. Якщо вона їм накаже атакувати, то мені лишиться лише одне - тікати. Аби вони були при своєму розумі то одне, але під її впливом… У них не буде ані страху, ані вагань. Кожен з них пожертвує життям, щоб хоч хтось зміг завдати удару по мені. 
Я знову подивився на Ірген, що непорушно сиділа на своєму залізному троні. На відміну від своїх маріонеток обличчя її було чистим та блідим, без жодних слідів зеленого павутиння. Наша гра в мовчанку аж занадто затягнулась. Не те, що у мене зовсім не було думок, та усі вони були хаотичні і не за те. То її присутність так на мене вплинула? 
    ⁃    Ти прочитала мого листа? 
Тіло Ірген злегка здригнулось, можливо, вона не очікувала, що я запитаю саме це. 
    ⁃    Ти… Тебе дійсно цікавить саме це? Ти прийшов сюди щоб це мене запитати?! А як же «Привіт, люба! Як ти себе почувала увесь цей час?», чи що, тепер, ставши тобі рівнею, я тебе не цікавлю? Ну звичайно… тобі ж лише немічні тваринки потрібні, щоб ти міг їх захистити, у цьому ти весь! 
Я похитав головою з боку в бік. 
    ⁃    Ти помиляєшся. Не вислухавши, робиш висновки на основі своїх фантазій, Ірген. Я завжди цінував тебе не за те, що ти слабка. А за те, що слабка ти робиш усе, щоб стати сильною. За твою цілеспрямованість, Ірген. Але, ти так і не відповіла на моє питання. Мені дійсно цікаво, чи прочитала ти мого листа. І в залежності від твоєї відповіді я буду знати, як поводити себе далі. 
    ⁃    Своїм листом ти називаєш того мʼятого папірця, де жалівся, просив вибачення, та інші шмарклі? Так, я його читала, але вже не пам’ятаю що там було. 
Брехня, усе ти памʼятаєш. Памʼять магів то не дране решето. 
    ⁃    То чому ти не прийшла? Не можеш пробачити, за врятоване життя? Так, де в чому ти дійсно мала рацію - я рятував тебе і через свій егоїзм, адже ти занадто мені дорога. За це, прошу ще раз мене вибачити. 
    ⁃    Вибачити тебе? О ні, я на тебе за то давно не ображаюсь. Я навіть подякувати ладна. І за твою підказку з маною у моїй крові. Так що я нинішня то, частково, і твоя заслуга. Гордишся собою? Твій егоїзм має зараз танцювати мов скажений, ага ж? 
    ⁃    Ірген, ти зараз зла, я розумію…
    ⁃    Не перебивай імператрицю, коли вона говорить! - гаркнула Ірген на мене, а Боги Війни витягли зброю. 
    ⁃    Гаразд, продовжуй…
Я миролюбно показав долоні. 
    ⁃    Чи читала я твого листа, питаєш… Так, читала! Але ти як завжди вказував мені мої наступні дії! І чого б я досягла, аби послухалась? Бігала б зі своєї волі за тобою слухʼяним звірятком?! Анею, тобі, здається, ще жоден не говорив, наскільки ти душиш волю оточуючих тебе людей? Ні ж? Уперше це чуєш? Що ж так? Подобається оточити себе слухʼяними йолопами, здатними лише до рота тобі зазирати? А коли поруч зʼявляється хтось рівний тобі, то ти або йдеш, або намагаєшся його вбити?! Ти ж для цього сюди прийшов, вбити мене? Ну, спробуй, збреши, що то не так! 
    ⁃    Вбити тебе? Я тут не для цього. І вибач, що не розумів тебе раніше. Можливо то тому, що ти не говорила мені правду? Памʼятаеш, що ти казала мені тоді, на човні? Я запитав тебе чому ти зі мною. Тобі нагадати твою відповідь? Ірген, я ніколи не намагався придушити твою силу чи твій розвиток. Я тепер не знаю, Ірген, де правда, і навіть не знаю, якій з двох Ірген мені вірити - тодішній, котра у моїй памʼяті, чи теперішній, котру бачать мої очі. І чи ти зараз то є справжня ти. 
    ⁃    Що ж, можу тебе запевнити, і тоді, і зараз, перед тобою одна й та сама Ірген. Тільки зараз я сильніша! Зараз я та, що може захистити не лише нас, а й усю Імперію! Навіть увесь континент! 
Вона встала зі свого холодного трону і пішла до мене, ступаючи по спинам архімагів. Це було так невимушено, наче Ірген завжди то робила… 
    ⁃    Анею! - вона наблизилась до мене, та нахилившись, поклала свою долоню мені на груди - Тепер я запропоную… Анею, ходімо зі мною! 
Дідько, я й досі не вирішив, що ж мені робити. Місце, де вона торкнулася моїх грудей стало горіти. Те полумʼя, воно стіною розділяло нас, вириваючись в усі сторони з-під її долоні. Моя мана Бога бурлила, та граючись спалювала зелену ману Ірген. Не вірячи своїм очам, дівчина посилила натиск. Її не зупиняло навіть те, що спалахнула плоть її руки, оголивши кістки на кисті. Тепер, язики полумʼя мов ножем різали стіни та стелю палацу, з ревом вириваючи велетенські шматки будівлі. Білі Близнюки мали рацію. Вона аж ніяк не могла вплинути на мене. За хвилину Ірген забрала руку, та подивилася на кістки, що швидко обростали волокнами мʼязів і новою шкірою. Здавалося, що вона не вірить своїм очам. 
    ⁃    Сильніший… - прошепотіла вона - навіть зараз, сильніший…
    ⁃    Ірген, - почав я - сила, то добре. Сила - то важливо. Але не треба нею вимірювати стосунки між людьми. І я б пішов з тобою, навіть зараз, не озираючись на те, якою ти стала, і який рівень твоєї сили. Але… Ти знищила усе живе у Північній Імперії, і цього я лишити не можу. Ти питала мене, чи прийшов я тебе вбити… Я прийшов тебе зупинити, Ірген. Ця відповідь буде найбільш правдивою. Але, перед тим, як це зробити, я хочу дізнатися причину. У чому вона? До чого така жорстокість до усього живого, Ірген? 
    ⁃    Знищила? Ні, усе не так! Навпаки, я їх убезпечила, зробила їх часткою себе! Тепер вони - то я, так само як і я - то вони! 
    ⁃    Маячня! - вперше за розмову я підвищив голос - Я пройшов кілька міст, не зустрівши нічого живого на своєму шляху! Гадаєш, я тобі зараз повірю? 
    ⁃    Ти не розумієш, я зібрала їх разом заради захисту! 
    ⁃    Разом? - я перепитав, адже вже відверто не розумів її. - І де ти їх зібрала, Ірген?
    ⁃    Каньйон. За містом є великий каньйон, я сховала їх там, аби ніхто їм не зашкодив, поки я веду війну з Білими Близнюками та іншими Імперіями. Я не хочу, щоб з ними повторилася наша історія, Анею. 
Я схмурнів. Вона каже правду? А я не відчуваю аур, бо вона приховала усе своєю магією? Навряд чи це можливо, але…
    ⁃    Проведи мене до них, я маю бачити то на власні очі. 
    ⁃    І тоді ти будеш зі мною? 
    ⁃    Так. Я навіть допоможу тобі знищити Білих Близнюків. Тут наші наміри співпадають навіть зараз. 
Ми вийшли зі зруйнованого палацу імперського двору. Вона попереду, щось розповідаючи мені, я ж мовчки йшов позаду. За нами, мов мотузкою звʼязані, йшли Боги Війни та архімаги. Як мурахи, чомусь мені подумалось. Я не розумів, як Ірген ними керує, але був певен, що ці люди вже багато днів як мертві. Це розділення свідомості, чи щось інше? Я спробував порівняти це з тим, як я керую своїми маріонетками, але було не схоже. Та й люди то не маріонетки. Що ж це за магія? Я бачив, що її основа, то та зелена мана, яка вбивала людей у королівстві Льготе, та Ірген перетворила її у щось інше. І це не була магія елементів континенту. 
Ми вийшли за кордони міста і рухались широкою порожньою дорогою. 
    ⁃    … навіть трохи сумно з того. Я так відчайдушно намагалася стати тобі рівнею, Анею, але, ти як і завжди попереду. 
    ⁃    Ага. Далеко ще? 
    ⁃    Кілька кілометрів, нам сюди. 
Вона звернула з головної дороги і пішла стежкою, що мов змія крутилася навколо невисоких скель. Щось було не так. Якщо ми вже так близько, то жоден магічний барʼєр не здатен був приховати аури людей від мого відчуття. Дідько! Я стрибнув уперед на кілька кілометрів і закляк у повітрі над велетенським каньйоном. 
Частково, Ірген мені не збрехала. Вони і справді були тут, усі живі істоти Північної Імперії. Я не міг визначити, якої глибини був каньйон, адже він був вщент заповнений живою біомасою, що стогнала та повзала, хаотично рухалась, переплітаючись сама з собою. Люди, тварини, монстри, птахи, навіть комахи - усі вони були тут, змішані мов гній у ямі. Я бачив, як істоти з нижніх шарів виповзають нагору, та одразу ж тонуть під новими, такими ж як вони. Велетенська змія каньйону - вона уся зараз була така. Сморід гнилої смерті вдарив мені у носа з такою силою, що мене ледь не знудило. 
    ⁃    Ха-ха-ха-ха! Бачиш? Вони усі тут! І ніхто їх не знайде! 
Ірген сміялася, мов божевільна, коли йшла по цій рухомій масі босоніж. Під кожним її кроком те живе болото на мить застигало, та знову починало свій рух за її спиною. Вона ж і справді думає, що врятувала їх! Це розуміння виникло у моїй голові, та враз знищило усі ті слова, що я хотів їй сказати. І що, що ж я маю тепер робити?! Аби мені бути певним, що то зроблено нею навмисно… Не вагаючись вбив би її. Але не так. Тільки не так. Я обережно обхопив Ірген аурою за тонкий стан і підняв угору. Там, на краю каньйону, височіла скеля, з якої мав бути гарний вид у інший бік, тож я рушив до неї. 
    ⁃    Ну що, - запитала мене вона, коли її ноги торкнулися поверхні - тепер ти зі мною? 
    ⁃    З тобою? 
    ⁃    Так. Я буду імператрицею, а ти моїм імператором! 
    ⁃    Ірген, дозволь мені дещо тобі пояснити. Імперія будується на кістках її воїнів і ворогів, та імператор не може правити кістками підданих імперії, розумієш? Це різні речі. Ти не побудувала імперію, ти її саме знищила, чому цього не бачиш?!
    ⁃    Та ні, Анею, ти не розумієш! Давай я тобі покажу справжнє життя! Прибери свій захист, і ти побачиш, яке воно прекрасне! 
Тонка нить зеленої мани потяглася з її руки до моєї скроні, але я був швидшим. Миттєво спалахнувши, кола та руни поглинання огорнули нас обох, від чого Ірген гучно закричала, та почала битись у конвульсіях. Моя здогадка була вірною - зелена мана то теж продукт горіння мани Старого Бога, отже я міг легко її перетворити на власну ману. 
Кілька перших хвилин ця боротьба була майже на рівних, та потім вона почала слабшати, аж поки не завмерла, голою лежачи на холодному камені. 
    ⁃    Відпусти, - прошепотіла - це вже я… твоя вірна тінь, Анею. 
Я прибрав руки, котрими притискав її до землі, і розвіяв магію поглинання. Мовчки сів поруч, адже слів, що їй сказати, не мав. Вона мала сама подивитися зі скелі у той каньйон. І все вирішити теж має сама. Я й пальцем її не торкнусь, пообіцяв собі. 
    ⁃    Ти знов запізнився, Анею. - сказала вона. 
    ⁃    Знаю. 
    ⁃    Хоч трішки жалкуєш? 
    ⁃    Трішки так. 
Біс його забирай, та де там трішки… Мені вити від розпачу хотілося, що я лишив її тоді одну. 
    ⁃    Я теж. Я насправді не знаю, чому так вчинила. 
Не розумів я, то вона за відмову йти зі мною, чи за знищення усього живого у Північній Імперії. 
    ⁃    Останнє прохання, як би то не було нахабно з мого боку. Зможеш їх усіх очистити? Заради мене? 
    ⁃    Не треба, я б і так то зробив, Ірген. 
Кола та руни поглинання знов спалахнули, розкинувшись далеко за межі каньйону. Я дивився, як те живе болото завмерло, як один за одним падали на землю архімаги та Боги Війни. Тепер тиша навкруги стала майже ідеальною. Лише моє та її дихання руйнувало ту тишу. 
    ⁃    Ірген, аби в тебе був ще один шанс. Змінити то… ти б спробувала? 
Я гарячково дивився на стріли часу, що нас оточували. Якщо підійти до справи вірно, то ще можливо… Закляття елемента часу девʼятого кола… ніхто не знав їх справжньої сили у цьому світі. Хіба що той Старий Бог, котрий спить чи не мертвим сном. Я навіть не знав, чи вистачить моєї сили. Чи не вибухнуть від навантаження мої кола мани, знищивши цей континент. Та я був ладен спробувати заради неї. Ірген поклала руку на моє плече, заплющила очі і похитала головою. 
    ⁃    Не треба. Памʼять… - вона торкнулася пальцями своєї скроні - памʼять лишиться зі мною. Тож, що б ти зараз не хотів зробити - не треба. 
Вона розплющила очі і всміхнулася. 
    ⁃    Але я рада, що не байдужа тобі! 
В моїх грудях зародилася якась гливка грудка, піднялася до горлянки та  душила мене. Я був би німим, навіть аби мав ті слова, що їй сказати. 
    ⁃    Чуєш? Вона прекрасна! - промовила  Ірген. 
Я подивився на неї, не розуміючи. 
    ⁃    Мелодія вітру, хіба ти не чуєш? 
Я прислухався, але нічого не почув, окрім биття наших сердець. Моє постійно втрачало ритм. Ірген підхопилася на ноги і почала танцювати, оголена, у променях сонця, котре торкнулось горизонту. Це було прекрасно. Я тільки-но хотів їй це сказати, але вона приклала пальця до губ, жестом вказуючи, що не треба, що та мелодія є головне… Я кивнув у відповідь, а вона усміхнулася, обернувшись до мене. 
Якби те закляття було направлене на мене, то, мабуть, я встиг би його зупинити. Ні, я б точно його зупинив. На шиї Ірген зʼявилася тонка червона смужка. Тонша, за її волос, за мить вона перетворилася на ріку червоної крові. І голова Ірген впала на землю біля моїх ніг. Вітряне лезо. От що за мелодію вона почула. Востаннє. 
Я довго сидів не рухаючись, та дивився у ті широко розплющені очі, аж поки вони не стали сухими та тьмяними. Та важка грудка у моїй горлянці все росла, набухала, аж поки не вирвалась назовні страшним криком, що струснув гори. І я знову замовк. І заплющив її очі. 
Сонце вже зійшло на сході, коли моя голова прояснилася. Я звівся на ноги і поклав голову Ірген, що лежала на моїх колінах, поруч із тілом. Я не міг лишити його тут так. Кістки дівчини були вкриті зеленим мереживом, точнісінько як рештки у тих проклятих сірих камʼяних кубах. Я прикріпив голову до тіла своєю аурою, та використав закляття глибокої очистки, щоб стерти кров. 
Піднявши легеньке тіло Ірген на руки, неквапливо рушив на північ, адже не хотів ховати її так, як був похований її попередник - роздертою на шматки та схованою у камінь. Ні, тільки не так. 
Я ж навіть нічого не сказав їй на останок. Не встиг. Не зміг. 
    ⁃    А пам’ятаєш, як я розтовк тобі носа, коли ми зустрілися вперше, в бібліотеці академії? - запитав я уголос - Я ще дивувався наступного дня, що ти не зʼїла пігулку відновлення. Я ж не знав, що ти бідна і не мала грошей її купити…
Я вперше заздрив Білим Близнюкам, через те, що не міг вхопити її душу. І лишити поруч із собою. Навіть увʼязненою, але лише щоб вона була поруч. Сраний егоїст. 
    ⁃    А потім ти така: «Візьміть мене в учні!», памʼятаєш же, га? 
Усі ті не сказані слова, які мав я говорити раніше, текли з мене невпинною рікою, через що моя хода ще дужче уповільнювалась. Я знав, що скоро доведеться попрощатися з нею навіки, я як міг відкладав ту мить. 
Та як я не намагався, скоро вже побачив білі верхівки гір за туманним лісом. 
    ⁃    Не хвилюйся, люба, я знайду тобі найкращу місцину, де ти зможеш спокійно спати вічність, як ти того і хотіла. Ніхто, абсолютно ніхто тебе не потурбує. 
На нас почав падати сірий у світлі свинцевих хмар, лапатий сніг. Він збирався купкою на її животі та у ямці між грудей. Він не танув. На мені сніг швидко ставав краплями води, а на ній ні. Вона мертва, Анею, назавжди мертва. Ти цього бажав, коли пішов, покинувши її одну, у гільдії цілителів? Можеш пригадати свої думки тої миті? Ні? У памʼяті нічого не спливає? 
Я не знав, чи була то моя вина. Я завжди гадав, що твої дії залежать лише від самого тебе, і тільки. Але… Чи для усіх воно є так? 
    ⁃    Ірген… Пробач мені востаннє. Я завинив перед тобою. Смертельно завинив. Обіцяю, це востаннє. Відтепер… Моя байдужість, вона здивує навіть самих байдужих істот, щоб більше ніхто не страждав через мене, Ірген. 
Я стояв на одній з вершин далеко у горах. Здається, тут буде добре для неї. 
    ⁃    Бувають тут люди? - запитав я тисяч шкрахів, що мешкали у цьому районі гір. 
Не словами, а одними думками та емоціями, монстри заперечували, що бачили тут людей. Дійсно, я зайшов досить далеко на північ, і головною небезпекою тут були навіть не ці слабкі потвори четвертого та пʼятого кола, а диявольський холод, від якого навіть моя мана Бога текла по венам повільніше. 
    ⁃    Ми прийшли, Ірген…