Глава 17 - 18

Глава сімнадцята. 

    ⁃    Ви боїтеся…
Мій голос рипів, мов іржавий метал. Перші десятки, а за ними і сотні монстрів дісталися міських стін, та з розгону кинулися на барʼєр. Під його дією вони горіли, мов мошка над полумʼям свічки, але не зупинилися, живою рікою бʼючись о ту фортецю. 
Жодних сумнівів, жодних вагань вони не мали. Барʼєр почав виблискувати кольоровими вогниками, але не піддавався цім атакам анітрохи. Їх замало! Треба більше потвор, і тоді він паде! Навіть сил двох псевдо божків не вистачить, щоб підтримати цей барʼєр довго. І якщо мільйонів монстрів не вистачить, то що, коли їх будуть десятки мільйонів, чи сотні? Якщо серед них будуть монстри високих класів, а не цей дрібʼязок? 
Я потягнувся думкою до двох десятків підземель Центральної Імперії і відчув легкий супротив, наче щось захищало їх. І це все? Мої зуби заскреготіли від люті, і я побачив сотні мільйонів очей, що дивилися на мене з надією і страхом. Ідіть! Ідіть всі одночасно сюди, до мене, нагору! Ті барʼєри підземелля є ніщо для вас, коли ви усі є як один у своєму бажанні людської плоті! 
Повільно, але невпинно, зграї монстрів на усіх рівнях почали повертати до переходів, і мільʼярди комах впали з їх чорних небес униз. Підземелля дрібно затремтіли від синхронного прориву потвор. Мільйонами очей я спостерігав, як вщент розлітаються крихкі захисні барʼєри переходів. Ще не бачив цей континент подібного. 
Я облизнув пошерхлі губи сухим язиком. 
    ⁃    Де… Ваші… Боги?!
Мій крик у бік столиці розірвав навколишній простір і струснув барʼєр так, що по ньому пробігли широкі хвилі. І одночасно на стінах міста почали зʼявлятися десятки магів, котрі вже готували свої закляття, чи рвали сувої з закляттями атакуючої магії. Тисячі тон каміння та сталі полетіли з міських стін на наступаючі орди монстрів. Услід за цим посеред них почали розквітати велетенські вогняні квітки, або крижані леза. 
    ⁃    Не так легко, вилупки!
Я підняв руку, і стер верхівку стіни з десятком магів на ній. Так, моє закляття не могло знищити сам барʼєр, але і барʼєр не міг завадити мені створити закляття по координатах за ним. Я зі зловтіхою спостерігав, як інші маги наче сказилися зо страху і почали тікати геть. Ніщо так не лякає, як невідомість. І особливо, коли ця невідомість несе тобі лише невідворотність смерті. Гадаєте, я вас відпущу?! Барʼєр почав здригатися від колапсу простору за ним, грім від того змусив усе місто впасти на коліна від жаху. Кричіть! Кричіть і моліться гучніше, щоб ваші вилупки боги зʼявилися тут. І тоді, можливо, невідворотність цього дня вас омине! 
Поруч зі мною у небі розгорілися велетенські багаторівневі магічні печаті фіолетового кольору, мов бузкові квітки, вони розпускала сотні обʼємних маленьких магічних печаток по усьому своєму периметру. Нарешті! Сотні тисяч хрумів одночасно телепортувалися до мене, у той час як десятки мільйонів інших, більш повільних потвор, з усіх сил мчали полями та лісами Центральної Імперії. 
Зо два десятки хрумів простягнули до мене свої кінцівки-ліани, обережно тримаючи у них важкі сірі камʼяні куби. Я віддавав їм такий наказ? Чи то інший «Я», той, раціональний та скутий ланцюгами люті, вирішив скористатися моментом? Хитрий чортяка… Навіть так… я забрав ті куби до сховища і знову повернувся до битви, яка саме розгорілася з прибуттям нових монстрів з підземель. 
За кілька хвилин барʼєр у деяких місцях почав йти павутиною тонких тріщин, і хоча це ще не було критичним, десятки Богів Війни та тисячі Бойових Предків вискочили назовні, щоб хоч тимчасово зменшити той шалений тиск. Відгукнувшись на мої думки хруми, мов спритні вудильщики, пробивали їх своїми кінцівками-ліанами та кидали у рій монстрів позаду себе. Крики з сотень горлянок швидко щезли у потужному реві потвор. Я відчув у роті смак людської крові, з чого в мене потекла слина. І передав це відчуття усім іншим монстрам, що ще не встигли відірвати собі ані шматка людського мʼяса. 
З тих тисяч лише десятки змогли повернутися назад за барʼєр, а рев зголоднілих монстрів став просто скаженим! Я ошкірився. Так, барʼєр вбивав їх тисячами щосекунди, але вмить на їх місце підіймались десятки тисяч. І що далі, тим більш крихким ставав захист міста. 
Велетенське коло вогню впало з небес, вмить перетворивши мільйони монстрів на попіл, а за ним важка пʼята фігури у білому одязі на крихти розчавила небо над нами. Тим вибухом навіть мене відкинуло на кілька метрів униз. Я підняв голову догори. Виліз, вилупок. Втілення Білого Близнюка. 
Нарешті! Від одного погляду на нього, моя іскра спалахнула мов зірка, затьмаривши мені розум безумством та жагою роздерти на шмаття. За один крок я опинився поруч із ним, завдаючи щосили удар під дих. Мої кістки натужно застогнали, але й втілення зігнулося навпіл, вибльовуючи перетворені на кашу скривавлені нутрощі. Мій несамовитий удар закрутив його, відкинув на сотні метрів, хоча і не вбив. 
Швидко оговтавшись, він випрямив себе. Я бачив, як швидко він регенерує, як загоїлася та діра, з якої звисали донизу його тельбухи. Ще раз! Та я не встиг, адже він контратакував. Тим самим ударом, яким ледь не вбив мене у столиці Північної Імперії. Я ошкірився, перехопивши його долоню біля своїх грудей. 
    ⁃    Гадаєш, зможеш повторити свій трюк двічі? 
Мені здалося, що втілення не розуміло про що я. То не важливо. Не даючи йому часу оговтатись, я наніс удар розчепіреними пальцями правої руки, на який вже горіли чорно-білі зірочки моєї аури, йому в обличчя. Я цілив у його вічі, та він смикнув головою, тому мій середній та безіменний пальці попали йому до рота. Так навіть краще! Я стис пальці у кулак і підірвав ауру. 
Від того вибуху втіленню вирвало нижню щелепу разом з горлянкою. Перед тим, як він відскочив, сам собі відірвавши праву руку, котру я міцно тримав у своїй, я встиг помітити його спинний мозок змішаний з уламками шийних хребців. Дідько, ще б трохи і ця паскуда здохла б! З мого горла вирвалося глухе гарчання, чи то від люті, чи то від невдоволення самим собою. Не можна зволікати! Не можна дати йому оговтатись! 
Я підняв руку і стер усю ту область простору, де він зупинився, щоб регенерувати. Не подіяло. Майже не подіяло. Я бачив, як після першого закляття щез його одяг, а на шкірі зʼявилися глибокі виразки. Після другого, там, де шкіра найтонша, стало видно суглоби та сухожилля. Втілення повернулося до мене безносим обличчям, з велетенськими білими очима, вже не захищеними повіками. Я тебе, вилупок, частка за часткою розберу! 
Я продовжив безперервно завдавати йому ударів закляттям восьмого кола, повільно наближаючись до фігури, що вже нагадувала обгризений скелет. Він просто не встигав зі своєю регенерацією і не міг втекти, адже простору навколо нього не існувало - реальність там була стерта нанівець! 
Наблизившись впритул, я вхопив того скелета за шийні хребці та розчавив їх на пісок. У моїй долоні лишився голий череп, котрий витріщився на мене порожніми скривавленими очницями. Неймовірно, але я все ще відчував його ауру, через живий мозок у тому черепі. Та здохни ж ти, сволота, нарешті! Я щосили вдарив правою долонею по своїй лівій, на якій він лежав. Вперше за цю добу моє серце відчуло полегшення, коли бризки з-під мого удару розлетілися на кілометри навколо. 
Я подивився униз, там де орди монстрів все ще штурмували місто. Так далі не можна. Я втратив вже десь третину монстрів, не досягнувши жодного успіху. Варто буде Білим Близнюкам ще два рази прислати сюди втілення - і я лишуся ні з чим. Я закричав від люті, і та лють передалася потворам унизу уся, без залишку. Десятки мільйонів ядер вже лежали вздовж барʼєру, і ще десятки мільйонів палали ненавистю у грудях монстрів. Так, я мав ще шанс. 
Я звів потрійні кола поглинання і насичив їх палаючими рунами. Увійшовши всередину закляття, я заплющив очі і розкинув руки у сторони, розширивши закляття якомога далі, аби охопити ним навіть найвіддаленіші зграї монстрів. Цього разу я не відчував їх образу. Так, вони боялися смерті, не хотіли її, але… Вони з радістю віддавали мені своє життя, зникали у жовтому тумані мани, аби я лиш завершив ними розпочате. Оооо, я обіцяю вам, я обов’язково це зроблю! Ваша сила, ваша лють, ваше життя не піде на марно! 
Океани мани монстрів, разом з їхніми образами та емоціями вливався у мене нестримним потоком. І коли останні її краплі були поглинуті моєю іскрою, з маленької жаринки вона засяяла, мов справжнє сонце! Так ось як воно, володіти силою справжнього Бога! Ха-ха-ха-ха! Я подивився на свою долоню і стис її у кулак. Простір навколо гучно зарипів, застогнав та порвався. Моє тіло стало настільки важким для оточуючої реальності, що вона почала прогинатися, ледь витримуючи мене у собі. 
Мана десятків мільйонів монстрів горіла у моїй іскрі з шаленою швидкістю. Одна доба. Може трішки більше. На довше її не стане. Але… цього цілком достатньо! Я каменем впав на верхівку купола барʼєру в вдарив його кулаком. Барʼєр загудів, та почав прогинатися, вдаривши мене у відповідь пекельним вогнем. Я подивився униз. Прямісінько під моїми ногам знаходився головний храм континенту, з якого бив товстий білий промінь, що підтримував цей барʼєр. Я ошкірився. Звідси я його дістану! Не роздумуючи, я почав завдавати удар за ударом магією восьмого кола далеко внизу під собою. Я стирав ці кляті будівлі, цих горлаючих зо страху виродків у ніщо, щоб навіть згадки від них не лишилося. За кілька хвилин там була лише порожнеча, але… стовп білого світла не згасав! Та як це можливо?! 
Я побіг по куполу барʼєра трохи вбік, щоб подивитися не під прямим кутом, звідки ж той бісів промінь береться. Впавши на коліна і спершись долонями у поверхню, я притис обличчя до барʼєру, щоб прошарок полумʼя від нього між моїм обличчям і поверхнею був якомога тоншим. Там, унизу, плечем до плеча стоячи, були дві білі фігури. Чоловік та жінка. Дві їх руки трималися одна за другу, а дві інші були підняті угору долонями. Саме з них і брав свій початок той білий промінь. 
Це вони! Це і є Білі Близнюки! Це точно не втілення, я це відчував тепер усім своїм єством! Сцикливі виродки, так ви увесь цей час тут ховалися?! Увесь цей час, що я бігав континентом, розшукуючи вас, ви сиділи тут і тремтіли мов щури?! Я страшно закричав від люті не відриваючи обличчя від барʼєру. Я вбʼю вас! Я вбʼю вас прямо зараз! Жоден барʼєр, та навіть жоден Бог не зможе вас захистити! 
Над моєю головою зажевріла яскраво червона цятка, що вмить розгорнулася у величезну магічну печать. Мою девʼяту магічну печать. Я підійняв кулак над головою і одночасно з цим рухом високо у небі зʼявилася велетенська кістяна рука, огорнута червоним полумʼям у клубах чорного диму. Одночасно з рухом мого кулака униз, ті кістки у небі теж стислися у кулак і полетіли вниз з шаленою швидкістю. Два удари злилися у один, вдаривши у барʼєр. 
З гулом, від якого репались барабанні перетинки, барʼєр розірвало на тисячі шматків, що падали на столицю огорнуті пекельним полумʼям. З моєї горлянки вирвався звірячий крик, коли я телепортувався до тих двох вилупків. Мій кулак вдарив Білого Близнюка, та пробив його наскрізь ще до того, як він мене побачив. Ногою я щосили вдарив його сестру - вона мов тряпчана лялька полетіла на десятки метрів, розкинув врізнобіч свої руки та ноги. І це уся міць цих псевдо богів? Чи то я зараз настільки сильний, бо на деякий час отримав міць справжнього Бога? 
Я хотів її тут же добити, адже відчував, що вона небезпечніша за свого брата, та він, лежачи на землі, тримав мене за литку. Виродок! Я нахилився і вхопив його за потилицю, розчавивши її як гнилий фрукт. Дідько, він навіть від такого не помер, а швидко регенерував! І та діра у його грудях, котру я зробив своїм першим ударом, повністю загоїлася! Я повернувся до жінки і побачив її, огорнуту десятками високорівневих магічних заклять, котрі висмоктували ауру та ману з мільйонів людей у столиці. Я бачив, як вони тисячами падали на землю, зморщені і висушені мов мумії. 
    ⁃    Гаразд! Пограємось, виродки! - мій голос скрипів, мов сталеві лещата. 
    ⁃    Ще нічого не вирішено! - той псевдо божок вже зміг зіпʼятися на коліна і стояв рачки. 
    ⁃    Ага! - погодився я і щосили влупив ногою по ребрах. 
Я сподівався, що такий удар як мінімум розірве його, але тіло божка хоча й склалося навпіл у незвичний для людської конституції бік, та все ж вціліло. Його руки охопили моє стегно в момент удару, і я помітив як на кінчиках його пальців … спалахнуло десять чорно-білих зірок, окутаних сірими блискавками. Це ж техніка вчителя і моя! Ах ти ж сраний виродок! 
Це настільки збентежило мене, що я не встиг повністю захиститися, і внаслідок вибуху мани отримав десять глибоких дірок у нозі. Білому Близнюку ж відірвало кисті і його відкинуло на кількадесят метрів. Погано. Його сестра не зупиняючись висмоктувала мешканців столиці і віддавала йому їх сили. Аби Білі Близнюки не були виснажені підтримкою барʼєру над містом, мені було б зараз набагато гірше. 
От же бліда сука! Я зібрав ману Бога, що текла з мого стегна і пожбурив її в бік Білої Близнючки, а сам знову кинувся на її брата. Використовувати зброю чи закляття у цьому бою не було сенсу - ми троє були набагато вищими за девʼяте коло магії чи девʼятий клас зброї. Тож лише так - лише сила наших тіл та витривалість мають визначити переможця. 
Під звуки вибухів мани Бога я впав на спину Білого Близнюка і з кількох ударів пробив діру на  попереку, що дало мені змогу міцно вхопити його хребта. Він наче відчув, що це дуже небезпечно, і почав смикатись та відчайдушно кричати. Це було неймовірно важко, моя іскра несамовито горіла, віддаючи усю можливу енергію, і потроху хребет вилупка почав відриватися, відкривши мені чорну діру його нутрощів. Спершись о них коліном, я вхопив хребет двома руками і щосили смикнув угору. З противним звуком роздертої плоті він піддався, витягуючи за собою розірвані кістки ребер. 
Можливо, мені не вистачало лише миті, щоб роздерти цього вилупка навпіл, коли його сестра закричала:
    ⁃    Облиш його, або я їх розчавлю! 
Я б не звернув на її воплі жодної уваги, аби у той момент не відчув аури Крука, Мії, Суі та Тота. Вони були настільки справжніми та сильними, що я упізнав їх, незважаючи на усю ту лють, що пекла мій мозок. Що за… Як таке можливо?! Я повернув голову до Білої Близнючки. Ця потвора була майже неушкоджена, якщо врахувати скільки мани Бога у неї прилетіло. Лише обгоріла до вугілля шкіра та вирване око, котре висіло на нерві та ритмічно билося об кінчик її носа, коли вона розмовляла. І в той же час одною рукою вона лікувала себе, а іншою свого брата. Довбана тварина, живучою виявилась. Над її головою, закуті у невідоме мені закляття, висіли чотири керамічні пляшки. Саме з них я відчував аури своїх друзів. 
    ⁃    Що. Це. - заскрипів я. 
    ⁃    Пляшки душ. Я увʼязнила душі твоїх друзів, і я віддам їх тобі, якщо ти даси нам з братом піти! Якщо ж ні - то я їх знищу! 
    ⁃    Сестра, ні! - заскімлив Білий Близнюк. 
    ⁃    Стули свою пельку! - гаркнув я на нього, та провернув хребта, котрого тримав у руці навколо осі, щоб його трахея не пропускала повітря. 
Його сестра смикнулася, наче боляче я зробив їй, але стримала себе, чекаючи на мою відповідь. Дідько! Я не міг зараз чітко мислити! Лють та жага вбивств так запаморочили мені голову, що я узагалі ледь розумів хто я, та де я є. То може хоч… Ланцюги, котрими був скутий інший, розумний та прагматичний «Я» почали рватися. 
    ⁃    Як вам, виродкам, вірити?!
    ⁃    Контракт під Оком Судді! - швидко вимовила вона - Укладемо угоду! 
    ⁃    Кажи, що пропонуєш? 
    ⁃    Ти забираєш собі Нічийні землі на сході континенту, і забираєш із собою усіх, хто тобі потрібен, а також душі твоїх друзів. І ані я, ані мій брат, ніколи більше не наблизимося до твоїх земель і ніколи не потурбуємо тебе. Ти, в свою чергу, не повернешся до Імперій та залежних королівств і не будеш далі нам мститися. Як тобі такі умови? 
    ⁃    У тебе макітра потекла? Мені легше вбити вас зараз, і не слухати жодних умов! 
Її обличчя скривилося. 
    ⁃    Ти не встигнеш до того, як я спалю їх душі!… Гаразд, давай спростимо умови для тебе. Ти можеш приходити до Імперій чи королівств, але не маєш шкодити мені з братом і церкві. 
Я замислився. Так, мені дуже хотілося добити цих вилупків, але… Я мало, а вірніше зовсім, не розумівся на таких категоріях як душа, і чи можливо взагалі повернути людину до життя з одної душі… Чорт забирай! Та я відчував їх аури, так сильно, так поруч! Я закричав від розпачу, адже не мав рішення цієї проблеми. Якщо відмовитись, то я втрачу навіть шанс спробувати. І, швидше за все, буду жалкувати про це усе своє життя. А воно обіцяло бути дуже довгим. Якщо ж погоджусь… то мені дійсно на деякий час доведеться відпустити живими цих двох виродків. 
Загалом, час не мав великого значення. Я знищив мінімум вісімдесят відсотків храмів на континенті і девʼяносто пʼять відсотків церковників. То, можливо, Білі Близнюки і взагалі відновитися не зможуть. З іншого ж боку, я вважав, що контракт під Оком Судді не зможе мене стримати, коли я стану справжнім Богом. Я ошкірився. 
    ⁃    Гаразд, контракт на цих умовах прийнятний. 
Вона витягнула сувій та відкрила його…
Після того, як ще одна червона стрічка огорнула моє запʼястя, вона передала мені пляшки душ з копією контракту, а я, у свою чергу, відпустив хребта її вилупка брата. 
Поки я, не рухаючись, обережно тримав пляшки на своїх руках, вона змогла вилікувати Білого Близнюка, вбивши цим чи не усіх мешканців столиці. Довбана сука. 
    ⁃    І як воно, коли мільйонами своїх вірян нищиш? Ніде не пече? 
Вона скривила носа. 
    ⁃    Худоба на то й худоба. Ще розплодяться. 
Я дивився, як вони проходять повз мене та йдуть собі. Чорт, чорт, чорт! Як усе так обернулося?! Білий Близнюк повернув до мене своє лице через плече. 
    ⁃    Пляшки душі… То приладдя для тортур. Ха-ха-ха-ха!