Глава 3 - 4

Глава третя. 

Коли вози на дорозі чи не сховалися за обрієм, я витягнув свого човна. 
    ⁃    Давненько не бачились… - погладив я йому деревʼяного борта і стрибнув на кокпіт. 
Насунувши складний дах, щоб не заливало дощем, я активував навігацію і підняв човна у повітря. Спочатку мав план повернутися до Матану, але не хотів зашкодити друзям, тож встановив курс на захід. Мав пройти його якомога гучніше, щоб усі вирішили, ніби я переховуюсь у Західній Імперії. А вже звідти тишком-нишком можна було б повернутися у Льготе. Та й свою обіцянку імперському двору забувати не треба, нехай затямлять собі, що Аней ніколи не кидає слів на вітер. Я ошкірився і перевірив на навігаційній мапі кількість підземель на моєму шляху до кордону Північної Імперії. В принципі, були два майже за моїм курсом і ще одне трохи у стороні. Ну, три так три… Згодом я у будь-якому разі завітаю до найбільшого підземелля, котре контролює Імперія - Вангану, і зруйную його. Подивимось, як відреагує на це Імперія. І церква, про неї теж я не забув. Мав сподівання, що мене ще привітають чотири кардинали… 
До найближчого великого міста було два дні льоту, тому я витягнув гримуар з магії елемента простору сьомого кола, котрий купив на аукціоні Матану і занурився у читання. Так, я знав, що це мені не допоможе стати магом сьомого кола, але сподівався що хочаб наближусь у розумінні самих принципів чи основ. 
Тож, що таке простір узагалі? На перший погляд це фундаментальна категорія, яка описує розташування об'єктів і їхні взаємозв'язки один із одним. Але чи справді це так? Можливо, що простір є апріорною формою чуттєвого сприйняття, яка існує в нашій свідомості і дозволяє нам сприймати об'єкти як розташовані у певному порядку. Тобто, ми бачимо його лише зі своєї точки, і вже самі є обʼєктом у цьому порядку. А якщо усе не так, як нам здається? Чи можливо, що це не є абсолютною реальністю, а лише системою відносин між об'єктами? Можливо я, та місто Руджа, куди пролягає мій шлях зараз, то обʼєкти, а мій рух, що потребує часу, то відносина, котру можна виключити з рівняння? І тоді, коли її виключити, я та місто Руджа станемо одним обʼєктом, через відсутність між нами відносин? Дідько! Складно ж як! Але поступово я дійшов логічного висновку, що у цьому не вистачає ще однієї категорії - часу! Якщо ж мені вийде поєднати їх у одну гармонійну теорію, то…
На обрії зʼявилася  Руджа, тому я прибрав гримуар до сховища і посадив човен. Досить навантажувати мозок, настав час попрацювати рукам. Прибравши човника до сховища, я вийшов на дорогу та пішов до міської брами. Неймовірно, та на дошці оголошень поруч з нею красувався мій портрет, навіть доволі детальний. Дідько, та я брутальний красень, ще й мільйон за мою голову дають! Я простягнув срібного жетона охоронцю і пройшов через ворота без жодних проблем. Здається, солдатик зовсім не бажав стати мільйонером. 
Довбану ауру церковників я вловив чи не від самих воріт і рушив до неї широким кроком, абсолютно не приховуючи себе. За деякий час вони, здається, теж мене помітили, бо їх аури заметушилися. Пізно, я вже був поруч. Навіть якщо вони розбіглися б, то майже ніяк не вплинуло б на їх долю - помруть зараз від моїх рук, чи за кілька місяців від безсилля, не велика різниця. 
    ⁃    Тук-тук, вилупки! - я вибив ногою зачинені двері і рушив прямо до вівтаря. 
    ⁃    Зупиніть його, не дайте дістатися до сюди!
У протилежному кінці церкви згуртувалося кілька десятків людей у чорному одязі. Я приблизно оцінив їх силу - майже половина Бойові Предки різних ступенів, усі інші були Бойовими Майстрами. В мене полетіло кілька списів, щоправда, вони навіть подряпати мене не змогли. 
    ⁃    Це у вас жарт такий? 
Я витягнув списа і махнув ним поперед себе. 
    ⁃    Давайте вже усі разом, не маю часу на розваги…
Церковники вишикувались у бойовий порядок, але атакувати не поспішали, зосередившись на захисті. Я ще раз оглянув їх аури. Вони боялись. Той страх, начебто і не помітний оком, смердів блювотинням аж до дверей, де знаходився я. Вони знали, що зараз я почну їх вбивати, але кожен сподівався, що якщо навіть усі помруть, то от саме він обов’язково виживе. Не розумів я цього. На чому ґрунтувалася та примарна віра? Що от саме його врятує псевдо божок Близнюк? У відданість цих собак я анітрохи не вірив. Істоти, що живуть лише за рахунок крадених у інших людських сил, не здатні на ідеалістичні вчинки. Тож, на захист вівтаря їх міг штовхнути лише страх, більший за неминучу смерть, або віра у порятунок кимось сильнішим за мене. Невже пастка? Ні, маячня, вони б не встигли організувати її настільки швидко. 
    ⁃    Сьогодні ти тут помреш, єретик! 
Ого, сам сцить під себе зо страху, та пащеку роззявляє. Я повільно рушив до них, з кожним кроком руйнуючи камʼяну підлогу під ногами тиском своєї аури. 
    ⁃    Ви, собаки сутулі, на що сподіваєтесь? На божка свого? То він не прийде. А от вам відповісти за тисячі крадених життів доведеться вже зараз. Готові здохнути, вилупки? 
Їхня обʼєднана за допомогою захисного строю аура силою дорівнювала Богу Війни, або близько того. Цікава техніка, але того замало щоб мене зупинити. 
    ⁃    Усі ваші вибрики то є ніщо перед лицем абсолютної сили!  - я вдарив списом прямо у центр їх шикування. 
Один сильний прямий випад… На якусь мить вістря мого списа і справді було зупинено. Я ошкірив зуби у єхидній посмішці. 
    ⁃    І це уся ваша спільна сила? Слабо!
Після цих слів я ще ледь натиснув на ратище і вістря списа увійшло в перенісся церковника та проткнуло його голову наскрізь, вилізши з потилиці. Я прокрутив списа навколо осі, перетворивши його лице на невпізнавану мішанину з мізків, кісток та крові. Тіло церковника лантухом впало на камʼяну підлогу, варто було мені висмикнути списа назад. Ця картина спричинила паніку серед них, від чого стрій розсипався, і всі з галасом кинулися навтьоки. Та я вже чекав цього. 
    ⁃    Пізно! 
Від удару моєї жаги крові не сховався жоден з них. Бойові Майстри вмерли моментально, Бойові Предки ж намагалися деякий час чинити супротив і страшно кричали, та повзали на колінах по підлозі і жахливо витріщались вже незрячими очима. Багряно-чорні язики обмотали окремо кожного з них, позбавляючи навіть примарної надії на порятунок. Але навіть так я вважав їх смерть занадто легкою у співставленні до вини. 
Я озирнувся на вівтар, що був зовсім поруч. Занадто легко. До того ж, ці дохлі вилупки були аж досить впевнені у моїй смерті, то чи можливо… Як я не вдивлявся, та нічого підозрілого помітити не міг. Що ж вони вигадали? Я ухопив за комір тіло мертвого церковника і пожбурив його у вівтар. Не досягнувши цілі лише кілька сантиметрів воно розсипалося на порох. Ого! Я пожбурив ще одного з тим же результатом. Подальші експерименти не мали сенсу, адже лише ідіот буде повторювати ті ж самі дії, сподіваючись на інший результат. 
    ⁃    Ха-ха-ха, майже вийшло! 
Мій регіт пішов луною між стін порожнього храму. Змусити здохнути кількадесят церковників, лише щоб заманити мене у пастку? А серед них був хтось вигадливий. Я рушив до дверей, по дорозі витягши пляшку з маною Бога, котру готував ще для бою у столиці Північної Імперії. От і знадобилась… Зупинившись у дверному отворі, що сирітливо махав уламками дверей на петлях, я пожбурив пляшку у вівтар. Проходячи через той дивний захист скло пляшки миттю щезло, і чиста мана Бога хлюпнула на чорний камінь, та почала тонкими струмочками стікати донизу. Сімдесят метрів, так? Я почав повільно задкувати від церкви. Шістдесят метрів від вівтаря… Шістдесят пʼять… На сімдесятому метрі простір навколо вівтаря сказився, звиваючись у тугу спіраль і вибухнув пекельним полумʼям, котре нищило усе на своєму шляху. Тонкий білий промінь вдарив угору, руйнуючи дах, після чого стіни не витримали і склалися усередину храму, ховаючи під собою історію того, що там відбулося. Перелякані  перехожі почали розбігатися подалі, вириваючись з клубів білого пилу, що здійнявся після вибуху. Кілька сильних аур поспішали у мою сторону, тому я натягнув свій пасок і побіг у натовпі переляканих людей подалі, потроху змінюючи напрямок у сторону міських воріт. Не варто було влаштовувати різанину непричетних, краще піти тихо. 
    ⁃    Там! Там… Там храму більше немає! 
Я з панічним виглядом махав рукою з затиснутим у ній срібним жетоном перед обличчям солдата на брамі. Не знаю, чи доброю була моя акторська гра, та він мало не викинув мене з міста, штовхнувши у бік воріт. 
    ⁃    Та йди вже, йолоп, звідси! І без тебе то знаю! 
Ну, знаєш то знаєш, нащо штовхатися? Я пішов геть, ледь стримуючи переможну усмішку. Дякую за співпрацю, дурень! За кілька кілометрів на моєму шляху був вхід до підземелля і зупиняти свої розваги наміру я не мав. До того ж, після прориву до рівня Бога Війни у мене майже не лишилося ядер, і це треба було виправити. Дорогою до підземелля зустрілося досить мало авантюристів, тому я зробив висновок, що воно не популярне, що теж грало мені лише на руку - менше їх доведеться виганяти, щоб закрити підземелля. На вході навіть не було охорони. Тобто, стіл з журналом обліку був присутній, але заповнити його було нікому. Режимний обʼєкт, дисципліна, відповідальність - ага ж, класика. Довбограї завжди розставлені дуже сумлінно по своїх місцях у цьому світі. Я спустився на перший рівень, і відчув як ворухнулася чорна сталева крапля під серцем, котру я отримав внаслідок свого останнього походу до підземелля. Вона наче раділа? Не час про те розмірковувати. Я почав швидкий спуск на нижні поверхи, використовуючи техніку послідовних кроків. Цього разу буду зачиняти підземелля знизу на гору, щоб не втратити контроль над ситуацією, як минулого разу. Тридцять перший рівень тут був останній, на місці майбутнього проходу стояв сірий камʼяний куб, що лише почав поринати у підлогу. Я напружив відчуття і зазирнув всередину. Цього разу у камені була велика гомілкова кістка. 
    ⁃    Ходи-но сюди, пʼятим будеш! 
Я вирвав його і помістив до сховища. На мій подив, жодної ріки мани під кубом не було. Сімʼя не встигло прорости? Я вдарив кілька разів кулаком  по камʼяній підлозі, зробивши чималу яму… Здається… Щоб пришвидшити процес, довелося витягнути списа і зробити удар аурою вже ним. Велетенська площа під мною розсипалася на дрібний гравій котрий  одразу ж потонув в бурхливій річці мани монстрів унизу. Так значно краще. Я звів кола та руни поглинання навколо себе і пірнув униз. Ох як приємно… Наче з лютого морозу заліз під теплу ковдру. Я аж заплющив повіки від насолоди. Цього разу я все ж контролював процес поглинання, щоб мене не телепортувало назовні, як то сталося у минулому. Якщо робити усе без помилок і не гарячкувати, зиску має бути набагато більше, аніж коли ти береш усе скаженою силою. Я виліз нагору лише відчувши, як річка почала дрібно тремтіти. Здається, вона віддала мені все що могла без значних втрат для себе. 
    ⁃    Гаразд, гаразд, я зрозумів… - розмовляв я до неї, мов до живої. 
Велетенська діра у підлозі почала зменшуватись на очах, а я повернувся до переходу на тридцятий рівень. Мав велику спокусу вступити у бій тамтешніми монстрами, але будучи навіть на рівні Бога Війни нижньої ступені, я ще занадто слабкий для того. Величезні зграї монстрів девʼятого класу… На цей момент то я їх здобич, а не вони моя. Та мав я ще один спосіб. Створивши кола та руни поглинання я миттєво збільшив їх на усю територію рівня. Світло наче блимнуло і згасло, від того що мільярди комах на небосхилі розчинилися у тих колах, висипавши униз лише попіл з себе. Мільйони монстрів девʼятого класу майже одночасно почали зникати, розсипаючись порохом. Поглинаючи їх ману, я  навіть відчував, як їм боляче і страшно з того, вони не розуміли, що ж призводить їх до такої смерті… Деякі ватажки зграй жахливо ревіли і намагалися атакувати яскраво жовті руни, що деінде висіли у повітрі, наче усвідомивши причину їх тотального знищення… Та це лише пришвидшувало їх загибель. Навіть клуби мани монстрів, що виривалися з тріщин у землі - і ті зникли за хвилини. Лишився лише сам чорний камінь і сірий порох на ньому. Рівень був мертвий. Чорна сталева крапля у моїх грудях зблиснула на мить, розповсюдивши сигнал тонкими волосками, що тяглися від неї до кожного мʼяза у моєму тілі. Дідько! Та це як судома, але … приємна? Це як наче стався моментальний конфлікт між моєю нервовою системою і теж моєю, але і не зовсім…. Біс із ним, я зменшив кола поглинання і увійшов у перехід на двадцять девʼятий рівень. Звук порваної струни пролунав позаду і перехід перестав існувати, назавжди зачинивши чорну порожнечу тридцятого рівня. Цей, та наступні два рівні, я зачистив так само, не намагаючись фізично протистояти монстрам девʼятого класу, і лише на двадцять шостому рівні змінив тактику, викликавши хвилю монстрів щоб спочатку зібрати їх ядра. Через це мій підйом уповільнився, адже тепер на зачистку я витрачав не менше кількох діб на один рівень. І коли я дістався двадцятого рівня, мої сховища були вщент заповнені ядрами шостого, сьомого та восьмого класів. З цього рівня я повернувся до старої тактики, винищуючи усе живе просто поглинаючи за допомогою магії, і лише за кілька годин піднявся до пʼятнадцятого рівня. Там я вперше відчув людську ауру. 
    ⁃    Геть звідси! 
Я підсилив свій голос настільки, щоб його було чутно у найвіддаленіших куточках рівня. На додачу, щоб навіть йолопи зрозуміли, я підірвав кілька крапель мани Бога у небі, чим викликав хвилю монстрів. Помітивши такі зміни люди кинулися до переходу на чотирнадцятий рівень і я звів кола та руни поглинання, лише останній з них туди увійшов. 
У такий спосіб я продовжив свій підйом, лишаючи за собою зачинені і спустошені рівні. Також я помітив, що рівня з десятого людей у підземеллі вже майже не було. Можливо, авантюристи що втікали, попереджали інших, що знизу підіймається якийсь біснуватий Бог Війни. 
На поверхні мене зустрів натовп з кількох тисяч авантюристів. Вони ошелешено дивилися, як чорна скеля за моєю спиною втрачає блиск, сіріє, та розсипається на пил. 
    ⁃    Як же ж так… Що ж це відбувається?..
Розгублені охоронці терли очі та мацали руками сіру пилюку на землі, де ще кілька секунд тому був вхід до підземелля. 
    ⁃    Підземелля зачинено! Передайте свому імператору, що Аней,  Бог Війни, завжди тримає слово! 
Вони зовсім не розуміли, що тут відбувається, але я сподівався, що рано чи пізно мої слова дійдуть до імперського двору. Подивимось, яка буде реакція. Можливих варіантів лише два - вони або збільшать винагороду за мою голову, або ж навпаки, пришлють переговірника, щоб спробувати владнати наш конфлікт. Я більше схилявся до другого, адже узяти мене Богами Війни імперський двір вже намагався, і чого досягли - то усі бачили. 
Я пішов крізь мовчазний натовп. Вони поспіхом розходилися в різні боки, даючи мені дорогу. Навіть не зчитуючи аури, я бачив їхню злість та безпомічність. Цих людей можна було зрозуміти, кожен злився б, якби якись вилупок позбавив стабільного заробітку. Ну, я дав їм зрозуміти, чия у цьому вина. Відійшовши на кількасот метрів, я витягнув свого човна та підняв його у небо, знов узявши курс на захід. До наступного великого міста з храмом та підземеллям було близько шести діб льоту.