Глава 1 - 2

Вирок Бойового Мага

Глава перша. 

Боляче, дідько його забирай! Добродію, покладіть мене там, де щойно узяли… Мені було вже добре, а зараз знову зле! Бруківка, вона ж не мʼяка перина, щоб отак мене об неї гамселити. Важке, наче з хрипом крізь бавовну, дихання нагадало мені одну людину. 
    ⁃    Пане Бутч, то ви? 
Спочатку у відповідь був лише важкий мокрий кашель та незрозуміле буботіння. 
    ⁃    Та а який ще дурень буде тягати містом такого вилупка як ти?
    ⁃    Нащо воно вам?
Не те, щоб мені було дуже цікаво, та все ж…
    ⁃    Хууууу. Ну, по-перше, хто ж доглядає за моєю онукою, а по-друге… ти ж учень Крука? 
    ⁃    Звідки ви…
    ⁃    Йолоп, гадаєш, я не упізнав зброю, котру зробив колись для нього?
    ⁃    Так той спис то ваша робота? 
    ⁃    Ага ж. А що, сумніваєшся? 
    ⁃    Та ні, просто…
Я був певен, сам не знаю чому, що того списа викував вчитель. Я застогнав. 
    ⁃    Пане Бутч, зупиніться, пасок… Треба пасок…
    ⁃    Чого тобі ще?!
Бутч сердито кинув мого коміра та нахилився наді мною. 
    ⁃    Допоможіть мені паска натягнути, він приховає мою ауру. Імперський двір точно захоче мене знайти. 
    ⁃    Імперський двір… - Бутч сердито лаявся допомагаючи мені - а раніше ти за те не думав? До того, як пів міста знищити? 
Хотів поправити його, що далеко не пів міста, та то було недоречно, тож просто мовчки запхав собі до рота ще десяток пігулок відновлення.  Бутч лаючись собі під носа продовжував тягти мене бруківкою невідомо куди. Кепсько. Дуже кепсько. Те бісове втілення Білого Близнюка розтрощило моє тіло настільки, що я сам не розумів яким дивом ще живий. Як, в біса, він то зробив? Його удар… У ньому точно не було настільки багато фізичної сили. Та й аури теж… Марно про те зараз гадати. Я маю відновитися якомога швидше, якщо вже доля дала мені другий шанс. І стати настільки сильним, щоб знищити цих псевдо Богів. Та до того якось зробити ноги з клятої столиці. Імперський двір… Через те, що мій план А все ж пішов шкереберть, він мене так просто не відпустить. Хтось має відповісти за ті тисячі жертв, а божка свого, дії котрого до того призвели, вони точно не звинуватять. Мені негайно потрібне тихе місце, щоб поглинути ядра. Дуже багато ядер. 
    ⁃    Прийшли. Допоможи мені…
Я озирнувся. Ми були поруч зі сходами до зброярні Бутча. Дідько, старий, ти серйозно? Це ж перше місце, де мене будуть шукати. Та свої висновки я хіба що до дупи собі міг запхати у моєму стані. Я як міг допомагав ліктями затягти мене сходами до дверей. Бутч затягнув мене усередину та замкнув двері, після чого потягнув далі, через торговий зал до майстерні, а через неї до невеликої темної кімнати. 
    ⁃    Пане Бутч, серед білого дня ж, нас стільки людей бачило…
    ⁃    Циц, дурень, гадаєш я не маю плану? Та я таке робив, коли твоїх прадідів ще й у планах не було! Бачили нас… То і добре. 
Він вийшов, і я спостерігав як старий з Алікою швидко збирають усе своє майно до сховищ. Коли усі речі з майстерні було прибрано, на камʼяній її підлозі стало видно креслення великої і складної формації. Бутч витягнув кілька ядер шостого класу і розставив їх у лише йому відомій послідовності. Коли формація почала світитися темно фіолетовим кольором, швидко кинув у її середину купу якогось мотлоху, та вхопивши Аліку за руку забіг до кімнати, де був я. За мить над тим мотлохом почало розгоратися велике багаторівневе закляття. Та це ж магія телепортації! Я вже бачив схоже, навіть креслення зробив тоді. Тонкий білий промінь вдарив з центра формації, і та купа мотлоху просто щезла. 
    ⁃    От тепер нехай спробують нас знайти….
    ⁃    Але ж ми ще тут. 
    ⁃    Посунься! - Бутч відтягнув мене у куток. - А то я не знаю де я. Той трюк з телепортом, нехай нас шукають за сотні кілометрів звідси. А ми, тим часом…
Старий витягнув сувій зі сховища та розірвав його. Я відчуваю як підлога затремтіла, і великий камінь посеред кімнати піднявся аж до стелі. 
    ⁃    Аліка, допоможи-но старому цього оболтуса затягти…
Вони вхопили мене за одяг та потягли униз, у прохід, котрий щойно відкрився. Як тільки ми спустилися на сходи, старий витягнув паперовий циліндр та зламавши його, кинув назад до кімнати, з якої ми щойно спустилися. До того, як камінь згори опустився, я побачив величезне полумʼя, що спалахнуло у порожній майстерні. Камінь над нами став на своє місце і запала повна темрява. Я хотів був використати магію, щоб освітити нам шлях, та Аліка виявилася спритнішою і запалила ліхтар. Вони далі тягнули мене камʼяними сходами униз. 
    ⁃    Де це ми? - нарешті запитав я Бутча. 
    ⁃    Це катакомби, як бачиш. 
Дідько, нічого я не бачив, окрім стін та сходів з чорного каменю. 
    ⁃    І що далі? 
    ⁃    А далі ми зачекаємо доки ти одужаєш і заберемося геть з Північної Імперії. 
Я нічого не відповів. З Імперії ми, звичайно, заберемось, та я мав ще відшукати Ірген. Бутч з Алікою нарешті витягли мене з вузького коридору у велику печеру та зупинилися. 
    ⁃    Хуууух, перепочинок. Мені потрібен перепочинок… Дідько, мої старі кості втомилися тебе, дурня, тягати! 
    ⁃    Вибачте, пане Бутч! 
    ⁃    Та нехай тобі… Хоча, старий Крук буде тепер мені винен…
Бутч почав тихо сміятися сам до себе. Що ж, довго чекати і жерти пігулки я теж не міг. 
    ⁃    Пане Бутч, чи не могли б ви відійти від мене з Алікою на кількадесят метрів? Те, що я зараз буду робити, може стати небезпечним для вашого здоров’я. 
Вони перезирнулися та мовчки відійшли подалі. Не хотів я при свідках того робити, та вибору усе одно не мав. Я створив кола та руни поглинання і почав безперервно висипати ядра шостого класу зі сховища. Десятки, навіть сотні їх розсипалися щосекунди на пил, віддаючи мені свою ману монстрів, котра під впливом магії перетворювалася на ману Бога та всмоктувалася усією поверхнею мого тіла. Я відчував, як швидко відновлювалися мої внутрішні органи та кістки… За кілька годин я вже зміг сісти, та процес не спинився навіть після повного відновлення. Я помітив, як мій кістяк знову почав змінюватись. Якщо раніше кістки мали однорідну будову, то зараз їх склад став багатошаровим, що позитивно впливало на їх міцність та здатність витримувати ударні навантаження. Мільйони ядер шостого класу були повністю вичерпані зі сховища і я почав використовувати ядра сьомого класу. 
    ⁃    Пане Анею, - гукнула до мене Аліка - там, нагорі, вас визнали ворогом Імперії…
    ⁃    То це щось змінює? 
    ⁃    Ну, вас тепер може вбити будь хто і отримати за це нагороду. 
    ⁃    Хоооо? І скільки імперський двір дає за мою голову? 
    ⁃    Один мільйон золотих. 
    ⁃    Довбані скнари, та мені навіть соромно буде здохнути за такий дрібʼязок. 
Не припиняючи поглинання я витягнув зі сховища папір та стилус і написав довгого листа Тоту, де попросив його дати прихисток Бутчу з Алікою. 
    ⁃    Вам краще піти зараз, зі мною вам буде небезпечно. - я подав Бутчу листа своєю аурою - Йдіть до міста Матан у королівстві Льготе, там мій друг допоможе вам. 
    ⁃    Анею, може разом…
    ⁃    Ні, пане Бутч, я вже ворог Північної Імперії, тож тепер мене нічого не стримує, щоб перекинути тут усе з ніг на голову. До того ж, у столиці є ще одна людина, яку я маю забрати…
    ⁃    Це безглуздо…
    ⁃    Ага. Та я ще молодий, тож маю право на безглузді вчинки…
    ⁃    Дідько, шмаркач, та тебе чотири Боги Війни трохи до смерті не забили, а у імперського двору їх вісім! Ти не виживеш! 
    ⁃    Боги Війни? - я розплющив очі і глянув на старого - Пане Бутч, я вбив чотирьох Богів Війни без жодної подряпини…. Дупу мені надерло втілення Білого Близнюка. 
Старий подивився на Аліку і вони одночасно розреготалися. Вони сміялися так довго, що навіть мої губи розповзлися у посмішці. 
    ⁃    Ооох, Анею, тобі дійсно мізки відбили. Жоден ще не виживав після зустрічі зі втіленням у бою. 
    ⁃    Вірю. Мені просто пощастило його вбити…
    ⁃    Зачекай, ти не жартуєш? Ти зміг вбити втілення Білого Близнюка? 
Я кивнув. 
    ⁃    Ага ж. 
    ⁃    То той вибух…
    ⁃    Вірно. То того вилупка розірвало на кривавий пил. 
Тепер ті двоє дивилися на мене вже з захопленням. 
    ⁃    Так он чому тебе так швидко звинуватили, без жодного розслідування. Імперський двір не може сказати, що вина лежить на їхньому Богові. 
    ⁃    Скільки жертв? - вперше поцікавився я.
Аліка з Бутчем схмурніли. 
    ⁃    Ще не визначили точно, але лік перевалив вже за десять тисяч осіб…
Я стис кулаки. Сраний псевдо божок, рано чи пізно, але тобі доведеться за то відповідати. Як і мені… Я видихнув. 
    ⁃    Мені дуже жаль, пане Бутч. 
    ⁃    Ех, малий, то ж не з твоєї ініціативи… Не кори себе занадто. Але… Чорт забирай, старий Крук знайшов собі дійсно гарного учня, ха-ха-ха! Знищити втілення… це ж треба…
    ⁃    Пане Бутч, що б там не було, але вам дійсно треба йти. Будь ласка, будьте обережні, я не хочу почути погану звістку по поверненню до Матану. 
    ⁃    Та заспокойся, Анею, я от за часів своєї молодості…
Аліка трагічно закотила очі. Здається, старий добряче насідав їй на вуха історіями зі своєї молодості. 
    ⁃    Діду, ходімо вже, скільки можна твої байки слухати?!
Вона вхопила старого за руку і потягнула до одного з проходів. 
    ⁃    Щасти вам, пане Анею! - крикнула вона мені вимахуючи ліхтарем. 
    ⁃    Бувай! До зустрічі у Матані! - Бутч махнув рукою на прощання. 
    ⁃    Удачі вам! 
Я дивився, як світло ліхтаря зникає за поворотами проходу, у який вони пішли. Тепер широку печеру освітлювали жовтим світлом лише мої магічні кола поглинання та руни. Нарешті. Була ще одна причина, чому я так наполегливо казав їм піти. Здається, наближався мій прорив до рівня Бога Війни. Ні, не от прямо зараз, але на протязі кількох днів це могло статися. 
Час повільно спливав, я все висипав та висипав ядра із сховища, котре вже спорожніло більше аніж на половину. По завершенню змін мого скелету поглинання не припинялося, і зміни почалися у моєму спинному мозку. Ще раніше, коли змінювалась моя нервова система, вона зупинилася на нервових вузлах та передніх та задніх корінцях нервів… А от тепер процес поволі рушив далі, охопивши білу та сіру речовину, а також центральний канал. Я був задоволений, адже змінивши цю частку себе, я сподівався на значне прискорення реакції мого організму, що надасть мені перевагу у бою з рівним суперником. До цього я використовував для прискорення себе у бою магію елементу часу. Тепер же, якщо поєднати це покращення з десятивідсотковим бонусом від магії… Я ошкірився від задоволення. Ворогом Північної Імперії мене призначили? Ну що ж, у нас буде можливість вирішити це питання у бою! Чортові ідіоти, я з самого початку хотів лише вільно жити, але ви своїми ідіотськими правилами, довбаним балансом сил континенту, бажанням або приєднати мене до себе або знищити… Ви самі призвели до цього. І тепер я точно не зупиняюсь. Я позбавлю сил і знищу цих клятих псевдо божків, а також будь кого, хто стане на захист, або поруч із ними! 
Згадка за Богів повернула мене до аналізу бою зі втіленням Білого Близнюка. На питання, у чому він мене перевершував, відповідь одна - в усьому. Він на три голови сильніший та швидший за мене, і аби він не був таким пихатим, то… я вже був би мертвим. Я абсолютно не мав що йому протиставити. Та ця сволота навіть моментальною телепортацією володіла! А його удар? Я знов і знов пригадував та відтворював у своїй уяві, як він то зробив, але усе одно не міг зрозуміти. Ось його легкий дотик до моїх грудей долонею, потім зовсім короткий рух уперед - і я вже лечу з розтрощеними кістками чи не в усьому тілі на сотні метрів назад… Як таке можливо? Васа, Богиня Війни вищої ступені, щодня лупила мене щосили по кілька годин, і могла максимум то вивихнути суглоб, то як же той бісів вилупок… Мене до сказу доводило те, що я не міг того зрозуміти. Адже це не був удар за допомогою фізичної сили. Та й магії ані краплини там не було. Існує у цьому світі ще щось, про що я не знаю? Якісь невідомі мені… принципи? Хех, назву це поки що так. Принципом. На даний час я розумів, що, навіть після мого прориву до класу Богів Війни, зустрічатися з втіленням Білого Близнюка мені не варто. 
Минула ще майже доба, і процес змін вже наближався до кінця. Увесь цей час я своїми відчуттями перевіряв нескінченні ходи катакомб, намагаючись відшукати безпечне місце для прориву, адже дуже добре памʼятав, як ледь не знищив рівень підземелля, коли досяг Бойового Предка вищої ступені. Тож влаштувати таке, але набагато сильніше, прямо попід столицею було поганою ідеєю. З того, що я встиг розвідати, ці катакомби тягнулися далеко за межі міста, поступово заглиблюючись на кілометри нижче рівня землі. Це, звичайно, не приховає мій прорив повністю, але має значно зменшити його наслідки. Я зібрав останні краплі мани монстрів і розвіяв магічні кола з рунами. 
Мана Бога бурлила у моєму тілі, рвалася на волю невпинними хвилями, одна за одною, від чого простір навколо мене здригався. Швидше! Треба покинути зону під столицею якомога швидше! Я полетів як навіжений вузькими проходами, руйнуючи їх, та лишаючи позаду хмари пилу і  уламків, що повільно осідали на землю у повній темряві катакомб. Далі! Потрібно встигнути забратися геть якнайдалі від столиці, я вже не міг стримувати цю силу…
Підземна порожнина, у яку мене вивели темні коридори, залягала на глибині кількох кілометрів під землею і була велетенською. Мені навіть здалося, що вона не була повністю природною і мала ознаки того, що до її формування приклали руку і люди… Але я не встиг детально її роздивитися. Яскраве біле світло оповило мене і вдарило угору широким променем. Хвилі сили ритмічно били в усі боки, ламаючи крихкий камінь, перетворюючи його на дрібний пил. Склепіння печери почало руйнуватися, засипаючи мене великими брилами, гірські породи поступово почали осідати донизу. Дідько, та коли воно вже завершиться?! Тут неможна лишитися, потрібно підійматися, доки мене не засипало згори кілометрами каміння! Білий промінь все не вщухав, тож я почав підійматися услід за ним, відкидаючи у сторони розпечені уламки, що сипалися на мене згори. Нарешті, останнім надпотужним ударом було зруйновано товстий шар скелі та землі наді мною, і за хвилини я побачив чисте зоряне небо. Я стояв у велетенський вирві на пухкій мішанини з мʼякого грунту та дрібних уламків каміння. Навкруги панувала цілковита тиша. Я розповсюдив відчуття, щоб зорієнтуватися та визначити узагалі де я є. Кілометрів двадцять до околиць столиці. Теж непогано, але впевнений, що усі Боги Війни і маги високого кола вже знають де я. Я злетів угору і озирнувся. Вирва була прямісінько посеред саду незнайомих мені плодових дерев. У мою сторону наближалося двоє людей з ліхтарями. 
    ⁃    Привіт. - першим сказав я, коли вони наблизилися. 
Це були вже немолоді чоловік та жінка, сімейна пара, скоріш за все. Вони зупинилися на краю вирви і ошелешено озиралися, не розуміючи що ж врешті-решт сталося. 
    ⁃    Це був ваш сад? Вибачте, я впав на нього…
    ⁃    Пане, це дійсно наш сад і тепер…
    ⁃    О, не хвилюйтеся, я відшкодую вам збитки. Але також маю попередити, що вам краще буде забратися звідси якомога швидше. 
Я витягнув персня сховище, насипав туди кількадесят тисяч золотих монет і спустившись до них віддав старому у руки. 
    ⁃    Тримайте. Сховище розблоковано, а тепер не зволікайте і біжіть. Бо дуже скоро ця вирва здасться дитячими забавками. 
Дідько, ті двоє лише дурнувато перезиралися, наче не розуміючи моїх слів. 
    ⁃    Геть звідси! - гаркнув я гучно. 
О, ти диви, так зрозуміли. 
До мене наближалися десятки аур, серед яких я нарахував вісім Богів Війни. Скоріш за все імперський двір вирішив не гратися у забавки, та відправити усіх кого мав. Я здійнявся у повітря на кількадесят метрів і вирішив зачекати на них прямо тут. Неймовірна сила наповнювала мене, це були зовсім інші відчуття себе, у порівнянні з Бойовим Предком. Я махнув долонею з розчепіреними пальцями згори вниз, та побачив як на землі під мною зʼявився її гігантський відбиток, здійнявши хмару пилу. Хо-хо, то мені подобається! Я витягнув списа і без жодних зусиль створив сферу захисту. Згадалося, як я не повірив словам Васи, коли вона розказувала, що Боги Війни можуть її тримати кілька тижнів… Та який там тижнів, я ладен був місяцями її тримати! Усе було тепер настільки просто, що я сам собі не вірив. 
Неподалік від мене зупинився незнайомий мені Бог Війни. Потім до нього приєднався ще один, і іще… За кілька секунд всі вони мене оточили. Васа та Мунк були серед них.