Основна частина

Вирок

(80-ті роки минулого століття)

У залі судових засідань № 2 слухалася справа про розлучення.

Молодий суддя Володимир Борисович Мандрук слухав як сперечаються сторони і терпеливо ждав кінця їхнім суперечкам.

Вродлива дружина відповідача крикливим голосом довго, з подробицями виливала наболіле на свого чоловіка. Рикошетом сипала на присутніх близьких родичів, суддю, секретаря.

Вона розповідала який п’яниця її чоловік, як він не тримається дому та сім’ї, як мало вділяє уваги дітям, як пробував піднімати на неї руку, як нічого не робить у хаті та нічого не вміє, як проводить весь свій вільний час з такими ж як і він пиятиками в гаражах, як грубо поводиться з тещею, як ні разу не зайшов до дітей в школу і ще багато й багато чого такого. Такого, за що той, хто ніколи не слухав подібних суперечок, мав би не тільки розлучити подружжя, а й присудити чоловікові довічно сидіти в тюрмі.

Після жінчиного виступу чоловіка теж понесло. Зло летіло з його рота, немов сльозоточивий газ.

За його словами виявилось, що жінка теж велике ледаще. Нічого вдома не робить, а тільки вештається по подружках та безкінечно розмовляє по телефону, що діти в неї недоглянуті й не накормлені, хата не прибрана, що сама вона має багато коханців, чим заставляє чоловіка топити горе в горілці, що доброго слова ніколи чоловіку не скаже, що теж любить в чарку заглядати, що грубо поводиться зі свекрухою і ще багато й багато чого такого. Такого, за що той, хто ніколи не слухав подібних суперечок, мав би не тільки розлучити подружжя, а й присудити жінці, принаймні, каторгу.

– Все, оголошую перерву. Нове засідання призначаю через два місяці. Надіюсь, що до того часу вас трохи попустить та може помиритеся. Хоча б заради малої дитини, – сказав суддя.

– Встати! Суд іде! – втомлено проголосила дівчина-секретарка, проводжаючи Володимира Борисовича із зали.

Мандрук ішов обшарпаним коридором суду, натикався на людей, що прийшли в судові засідання. Він був десь далеко у своїх думках. Поглянувши збоку, можна було сказати, що дуже вже він чимось заклопотаний.

Так воно й було. Судді не давала спокою нова справа, яка повинна слухатися через годину.

Він вже цілий тиждень вивчав її вдома і на роботі. Скоро вже вивчить напам’ять. Зможе, наче вірш, розказати.

Це була його перша справа, в якій підсудному треба давати найвищу міру покарання – розстріл.

Обвинувачений Семенчич – молодий хлопець, який вже відбував тюремне покарання за крадіжку. За матеріалами слідства він вбив у лісопосадці двох молодих дівчат. Наніс їм чисельні ножові рани, що причинили смерть.

Хлопця бачила жінка, яка проживає поряд з місцем злочину. Вона помітила, коли він вибіг із посадки з ножем у руках та був у дуже знервованому стані. 

Свідки показали, що Семенчич колись на людях посварився з одною із дівчат, які загинули в посадці. Нібито він приставав до неї з непристойностями, а та дала йому ляпаса. Після чого обвинувачений погрожував дівчині, що відомстить їй.

Семенчич на перших допитах заперечував свою вину, а потім в усьому зізнався.

Мандрук ламав собі голову над тим зізнанням, бо воно де в чому не сходилося з обставинами злочину. Та й знаряддя вбивства не було знайдено. Семенчич чомусь не вказав слідству, куди його подів.

Суддя сумнівався й боявся виносити смертний вирок. Не хотів ламати свою совість, яка десь глибоко в грудях нашіптувала, щоб він не брався за цю справу, щоб потім було можна жити у спокої та любові до неї – до совісті.

Володимир Борисович довго не наважувався, але все ж пішов до голови суду.

Твольцева головою була давно, а суддею – ще більше. Вигляд мала грізний, як і голос та натуру. Боялися її і судді, і секретарі, і адвокати, і позивачі з відповідачами. Зустріла Мандрука, немов школяра:

– Ти мені, Володимир Борисович, тут не розпускайся, мов дівчинка. Справа твоя і нікому передавати її не збираюся. Всі через це пройшли. Тебе для чого держава вчила? Ти що, не знав куди йшов?

– Та воно то так, але бачите, Аделаїда Йосипівна, щось там не в’яжеться. Як таке може бути, що людина у всьому зізналася, а куди ніж поділа – не каже? Який в цьому смисл? Семенчич спочатку заявляв, що йшов повз посадку до лісу, а потім згадав, що обіцяв матері повернутися в певний час, тому й біг додому, тому й вигляд мав заклопотаний, що схожий на збентежений. І з часом не все там гладко. А нашого прокурора ви ж добре знаєте. Він мені вже телефонував. Вимагає «вишку» і ніяких компромісів.

– Якщо так думати й сумніватися, то ти всіх злочинців на волю випустиш. Тут потрібно включити партійне переконання. Не може наша прокуратура і міліція так грубо помилятися. Там теж не дурні сидять. Своє діло знають. Соціалістичної законності тримаються. Ти добре придивися, що воно й до чого. А недоробки в багатьох є.

– Якось, знаєте, не тягне це на вищу міру. Може дам максимальний строк і нехай вже так і буде?

–Дурниць не говори. Треба робити як положено. От квартиру ждеш за суддівською пільгою, а робити хочеш, наче секретарка. То йди тоді у секретарки, там сидітимеш тихенько, без клопоту.

Від цієї розмови на душі у Мандрука стало ще гірше, а сумніви не розвіялися.