Вирій

Спати зовсім не хочеться. Ходити довкола теж нема чого. Треба берегти сили, бо скоро можуть знадобитися. Хоча хтозна... Може, і не пригодяться вже, але блукати колами я не хочу, а сон не бере.

Вже мало б світати, та до лісу світло доходить не зразу. Тут ще навіть не сіріє, тільки роса випала. Куртак потроху намокає, важчає, ходаки теж. Дочекатися б ранку.

Очі ріже, як намагаюся розгледіти щось між тими деревами. А там все без руху, тихо...

Ліс же ніколи не замовкає. Одне засинає — іншому пора шастати. І як би тихо воно не скрадалося, їх же сотні, того ліс і не спить ніколи. І не мовчав ніколи. Дотепер.

Ярка все нема. Ні обрисів не видно, ні звуку не чути. Та як довго вслухатися, то у вухах починає немилосердно дзвеніти. І ні тобі заграви на небі, ні сонця, тільки туман і сіро, аж за очі щипає.

Не треба було нікуди ходити. Чекав би собі біля ґражди, то і Ярко вернувся би. А так чи розминулися десь? Чи він за всіма подався? Однаково буду чекати. Далі йти нема чого, бо... що мені самому рятуватися.... Коли Ярко по мене повернеться, то рушимо разом, а як ні — то хоч знатиму, що він, бідака, не загубився, поки мене шукав.

Люди пішли звідси дні зо два тому. Я тоді якраз був у сушарні, коли серед тиші почув розмову:

⁂

Лиш би він був тут, бо чекати ми точно не станемо, — грубий голос Убий-Тура, сільського коваля, відлунював ніби з бочки.

— А як буде? Думаєш піде? Кажу ж, дарма ми до тої ґражди перлися! — другого впізнати було важче. — Він же геть здичавів. Все до лісу та від людей.

— Цить. Як не хотів, то не йшов би.

— А я б і не йшов, але як тебе самого пускати? В такі-то часи...

Убий-Тур лише хмикнув у відповідь.

— От лишився б з усіма, поміг би чимось, порадив. А отому яка різниця? Чи є люди в селі, чи нема, він туди однаково не ходить. Я востаннє йому сорочки приніс — Лася нові пошила, а ті сказала віднести — то він лиш кивнув, виніс мені грибів в’язку, пару куріпок і зайців, поставив переді мною та й далі до лісу пішов. І ні пари з вуст! Мовби говорити розучився! — ага, значить, то Немир вирішив скласти ковалеві компанію (хати він, може, будувати майстер , а от...)

— Все. Годі, — Убий-Тур навіть трохи підвищив голос. — Часи такі, не можна нікого залишати. Та й з добрим мисливцем легше шукати дорогу.

⁂

Може, вартувало тоді піти з ними. Не знаю, скільки в селі лишилося харчів, скільки змогли взяти, та дичини дорогою вони точно не вполюють.

Звірі пішли звідси десь зо п’ять днів тому. Я прокинувся на світанку, а за стіною шуміло, пищало, форкало, гуло. Тріщали галузки. Ліс кричав усіма голосами. Того ранку звірина сунула лавою — всі нараз. Хто помалу, хто швидше, нібито їх гнав — нехай ні Пожель, ні Мокроша — великий вогонь. Вони знали, що треба йти і не чекали, аби хтось забрав їх у Вирій. Чи то щось кликало їх туди? Чи так лякало те, що йшло за ними?

Увесь день ліс не стихав. А потім замовк. І тільки зрідка щось пробігало — то кінь, то пес, то ще якась худоба вирвалась зі стайні. І щоразу Ярко здригався від шуму, ніби виринав зі сну, а тоді просто дивився їм вслід. Він просидів так день, а наступного ранку я вже його не застав.

⁂

— З добрим мисливцем легше дорогу шукати.

— Та ніхто тої дороги не знає, а він тим паче. В селі нема кого у вози запрягати, нема кого сідлати, нема кого доїти, думаєш один відлюдько нас всіх нагодує? — голос Немира дійсно було не впізнати: то тремтів, то тоншав, аж переходив на писк. — Треба рушати, поки є надія кудись дійти.

Я вийшов їм назустріч. Взяв з комори ті сумки, що ладнав собі на дорогу. Прочинив браму. Убий-Тур відсахнувся від несподіванки. Він зиркнув на мої руки, тоді на обличчя і скривився. Шрам. От і ходи до села, як кожен так на тебе дивиться. Немир стояв трохи віддалік. Схоже, я перервав його промову.

— Харчів там небагато, але тепер усе згодиться. Візьміть і вертайтеся.

Коваля ніби заціпило. Він втупився у мене і не міг сказати ні слова. Майстер, вочевидь, говорити не хотів. Я поставив сумки і пішов назад у двір, але закрити браму мені не дали.

— Стій, — голос лункий, ніби з бочки. — А сам? Нікому не можна лишатися: ні старому, ні немічному.

— Мушу ще почекати. Пізніше вас наздожену.

— Пізніше? — Убий-Тур все ще притримував браму. — Та тебе Мара наздожене скорше, ніж ти нас.

— І нехай. Без Яромира я і так нікуди не піду.

Тут майстер не зміг змовчати.

— Не піду, не буду... Ми тебе не на святки кличемо! — Немирів голос знову зірвався на писк. — Говорив же, що даремно йдемо. Нехай один розум втратив, а то ще й нам уми повідбирало! Міг вже тоді в тій пожежі...

— ...нехай ні Пожель, ні Мокроша, — урвав його Убий-Тур.