- яке ж розчарування..

Багатолюдно, але зовсім не душно.

Це вже наш останній день у школі. Аж не віриться: одинадцятий клас підійшов до завершення. Якщо бути чесною, я ніколи не вірила, що доведеться покинути це місце, переїхати і бути ближче до університету та, можливо, кращого майбутнього. Я наче не можу уявити своє життя поза школою. Наче його зовсім не існує, і щойно закінчиться школа - зникне усе навколо.

Чесно кажучи, мене лякає те доросле життя. Весь час я була такою дитиною.. Ці принципи, які сама вигадувала з нічого, щоб зупинити себе перед чимось, нелюбов до інших людей і бажання бути лише на самоті. Це було не дуже правильно. Життя - наче колекція різного досвіду, якого я так і не набула за час школи. Але нарешті я можу влаштувати для себе зовсім інше життя - мене ж ніхто не знає там, куди я збираюся.

Рожевий, жовтий і блакитний кольори проблисками відбиваються на стінах спортивного залу. Із стелі звисає диско-куля і де-не-де стрічки від повітряних кульок, біля однієї із стін стоять маленькі столики з напоями та якимись закусками. Різнокольорове конфеті, яке запустили однокласники, вже ледь не килимом встелило підлогу, а в кінці залу стіл з диджеєм. Навколо розважаються цьогорічні випускники. Усмішки не спадають з облич, але, я присягаюся, якщо зовсім трішки придивитися до них, можна помітити, що деякі усмішки все ж натягнуті, а в очах стоять сльози, які не мають змоги вирватися. Боляче, напевно, так швидко прощатися з усім. Я не можу знати напевно, що відчуває хоча б хтось з них, тому що ми не сильно любили одне одного і не були дуже близькими, навіть якщо провели разом одинадцять років. Уявити просто.. одинадцять клятих років у цій школі і маленькому містечку.

На весь зал глухо звучить музика і тіла рухаються їй в такт. А я лише повільно оглядаю приміщення та миттю зупиняюся на одній постаті. Роман. Він тут, а мої легені чомусь починають боліти, і я ледь згадую, що потрібно дихати. Звичайно, його запросили. Можливо, він навіть прийшов як чиясь пара на цей вечір. Та чомусь від цих думок щось невільно защемило між грудьми. Хлопець піднімає свої очі і ми зустрічаємося поглядами. Він не відвертається, а я продовжую дивитися у відповідь. Чому ж так важко зрозуміти, про що він думає? Ніколи не вміла розрізняти емоції за допомогою очей людини. Але хіба очі - не дзеркало душі?

Навколо шум голосів, музика, а ми все ще дивимося одне на одного і просто стоїмо.

Раптово хтось загороджує собою Романа. Піднімаючи погляд, дивлюся на Марка. Мій вже колишній однокласник. І коли він навіть трохи очікувано бере мене за руку, усі переживання щодо Романа відходять на задній план. З ним стає легко.

[пісня, яка зараз гратиме: 3 doors down - here without you]

Ми говоримо про щось зовсім безглузде, моментами Марк сміється і я не можу стримувати усмішку. Помалу із спокоєм забуваю про Романа, який десь поряд в залі. Та чомусь миттєво моє дихання затримується, і я чую лише своє серцебиття, попри десятки голосів на фоні. Голос соліста пісні, яка майже щойно почала грати, змушує завмерти моє тіло і залишити в повітрі так і несказані слова. Музика проходить мурашками по моєму тілу. Це вона - саме та пісня.

Усе відбувається, наче у сповільненому ритмі. Вже зовсім не чую Марка. Я просто обертаюся до стола диджея, щоб нарешті зрозуміти: це не сон і все насправді відбувається, однак бачу Романа, який повільно прямує в мій бік (чи саме це мій сон?). Але серце завмирає в передчутті здійсненної мрії: станцювати на випускному під цю пісню. Тому що я знаю, що саме для цього він йде до мене, саме для цього його погляд спрямований на мене. 

Приспів пісні пульсом бʼється у моїй голові.

"Знаєш, а це справді може відбутися," - лунає ехом в голові текст його нещодавнього повідомлення, а наяву чую впевнене:

- Не хочеш потанцювати?

Але щось зовсім не так. Це те той голос, якого я чекала. Уся казка миттю зникає - просто розсіюється перед самими очима. І я усіма нутрощами відчуваю, як Марк з очікуванням зазирає мені в обличчя. Переводжу погляд з Романа на руку Марка, яка вже тримає мою, попри відсутності відповіді на запрошення.

І от рука в руці.

Моїм миттєвим бажанням було відмовитися від танцю, від цієї неочікувано небажаної пропозиції, але різко усвідомлюю, що вже йду з Марком в центр спортивного залу, тому що я знаю: саме туди він веде мене. Очима невільно шукаю Романа. Так хочеться побачити, як він прямує до мене, але насправді бачу лише його постать, що завмерла на тому місці, де бачила я її востаннє, і губи, стиснуті тонкою лінією. Спустошений, розчарований. Чи мені лише здалося? Чому ж так відчайдушно хочеться, щоб мені не здалося?

Якби він тільки підійшов, не зупинився, я б відмовилася від танцю з Марком. Але він нічого не зробив. Здався? Чи навіть не намагався?

І тепер вже в мені пульсує розчарування. Десь глибоко у сонячному сплетінні чи у самих скронях - важко розпізнати місце відчуття, коли все тіло німо кричить від небажання.

Пісня мрії і не та людина поряд. Не так все мало відбутися. Зовсім не так.

Однак саме тут і зараз одна тепла рука лягає на талію, обпалюючи шкіру крізь тканину сукні, а інша - сплітає пальці рук. Не піднімаю очі, а просто танцюю з тихим бажанням завершити цю мить якнайшвидше. І цим соромом, що зʼявляється перед Марком, тому що не хочу бути тут і зараз.

Зазвичай мені подобається компанія Марка і його дотики, та чомусь не в цей момент. Зʼявляється те саме почуття ображеної дитини: у мене відібрали і одразу знищили вщент мрію.

Але Марк не винен, ні. Він не знав, про що я мріяла. Лише Роман знав про це, лише йому я зізналася, що хочу одного дня затанцювати під цю кляту пісню з тим, до кого відчуватиму щось. Навіть шкода, що це не Марк. Від думок легко стискаю тканину піджака хлопця.

Нарешті пісня закінчується, а голос соліста все ж затихає. Останні ноти звучать в залі і я повільно відходжу від хлопця, що стоїть навпроти мене, щойно міцно тримавши мою руку у своїй. Небажане і трішки заспокійливе тепло зникає, а мої легені наповнює ще більше розчарування.