Розділ 54. Зрадник-звір, що живе в середині тебе.

Аврора забарилася, намагаючись одночасно розібратися в ситуації, що склалася, і втиснутися в тінь. Чоловік який вийшов їй на зустріч був гарний, варварською спокійною красою. Його сріблясті очі блищали смутком і тугою, ніби хтось хотів забрати в нього щось цінне.

Через секунду вони вже обнялися і вона вдивлялася в його обличчя.

- Івон... - прошепотіла вона.

Зариваючись у його груди, дівчина намагалася його привести до тями. Він завмер, стискуючи її в обіймах, ніби боявся, що вона його від себе відштовхне. Через якийсь час чоловік слабо застогнав притискаючи її до себе сильніше. Івон ніби хотів негайно злитися з нею воєдино і ніколи більше не відпускати.

- Щось трапилося? - Тихо запитала вона і він слабо кивнув їй.

Підтримуючи за талію, Івон вів її між порослими чагарниками витоптаною стежкою. Пишна спідниця сукні зрідка чіплялася за рідкісні нижні гілочки. Батько, дядьки та брати повільно слідували за ними слідом.

- Взагалі-то, це я маю її вести, - висловив своє невдоволення Ростислав.

- Або я, - сердито обурився старший дядько.

- Як зворушливо ви зараз захищаєте її. - Прозвучав майже пронизливий, немов лезо голос Івона.

Аврора в ту ж мить здригнулася від паніки, вдивляючись у замерзлий сріблястий погляд. Вона вже й забула, наскільки він може бути холодний зі своїм ворогом.

- Івон... - пискнула Аврора, по шкірі якої вже почали бігати прохолодні мурашки.

- Все добре, кохання моє. Вибач мені, але тобі доведеться трішки потерпіти.

Дівчина з якоїсь причини відчувала, що він був у сказі. Але він раніше поводився по доброму і з ніжністю відносився. Тепер був не просто роздратований. А буквально в люті.

Аврора запідозрила, що сталося щось погане. Але продовжувала йти туди, куди він направляв. Спиною вона відчула, як разом напружилися рідні, що вийшли за нею з порталу у звіриній формі. І від цього їй стало моторошно.

- Все добре, щоб не сталося. Пам'ятай - я поряд. - В той же момент прошепотів він їй у вухо.

Погладивши по голові, Івон міцніше притис її до себе. Після чого миттєво обернувся у звіра.

- Ще раз пробач. Але так треба.- Промимрив уже вовком, винувато опускаючи погляд в землю.

Слабкий рик, потім сильний удар передньої правою лапою об землю і дівчина відчула слабкий біль у тілі. Сильна нудота підступала хвилями до горла від передчуття примусового обороту.

- Навіщо? Міг би попросити!

Сердито пробурчала, вдивляючись, як швидко розповзається по її тулубу всипана дорогоцінним камінням тканина.

- Там наші та чужинці. І... якщо ти не будеш звіром, розпочнеться війна між кланами.

Пояснив батько.

- Поглянь.

Наблизившись до дочки, він вказав мордою в бік краю поляни, що відкрилася перед ними. Натовп перевертнів їх зграї стояли на її краю щільним напівкільцем. Навпроти них, стояла величезна група звичайнісіньких собак, вовків, ведмедів і навіть лисиць.

Здавалося, що дві групи ось-ось зіткнутися один з одним в жорстокому бою. Але ось тільки ніхто з них не рухався зі свого місця. Тварини різної форми та маси чогось чекали. Уперед вийшов звичайний вовк і він косився в гніві на ватажка їхньої зграї.

- Це голова клану Грюнсбергів. А праворуч від нього голова клану Чакна.

Дівчинка спанієль, розвернула руду голову з довгими світло-коричневими вухами. Крихітний песик виставив ікла, вдивляючись у групу з десятків величезних вовків.

«Зовнішність буває оманлива!» Зробила собі висновки Аврора.

Ось вона група звичайнісіньких тварин. Але вони явно прийшли битися з наміром вбивати. Навколо було стовпотворіння, але вона ніяк не могла зрозуміти навіщо вони прибули сюди саме цього дня.

День настільки значущий для зграї Вульфгатів. Особливо для полювання, коли вони збирають дичину, заготовляючи її для запасів на зиму.

- Підійди сюди! - Пролунав наказ від їхнього ватажка.

Здивовані погляди всіх впрямувалися на неї й Аврора повільно наблизилася до нього.

- Це правда, що ти навчала їхніх дітей?

У голосі Уілана не було особливого інтересу, але дівчина вловила тугу. За відчуттями вона чомусь відчула себе зрадницею.

Ще деякий час вони стояли мовчки, дивлячись один на одного. Вочевидь ватажок вивчав її, намагаючись зрозуміти чи правда те що йому повідомили глави двох зграй.

- Я...

- Мовчати!

Рикнув він на неї, але в голосі не було злості. Тільки нескінченний біль.

- Хіба ми тобі забороняли відвідувати нашу зграю? З моменту твого повернення кожен з нас бажав, щоб ти залишилася з нами.

- Але... - намагалася заперечити йому.

- Не смій мене перебивати! Я не дозволю, щоб ти покинула мою зграю. Навіть якщо доведеться вбити всіх чужинців, що прийшли тебе визволити - ми це зробимо. Зрозуміла?

Вона повільно сповзла на землю, сівши на задні лапи. Події набували страшної ясності й це неабияк лякало її.

- Мо...

- Не можна! - Загарчав Уілан, який загрозливо пригнувся до землі готуючись до атаки.

- У мене навіть домівки своєї немає! У вашій зграї!

Закричала вона на всю горлянку, перегороджуючи йому шлях. Здавалося б тільки підставивши себе під можливий удар, вона зможе домогтися того, щоб її нарешті вислухали.

- Все наше поселення – твій дім! - Загрозливо відрізав ватажок.

- Жити у ваших спільних бараках, я більше не бажаю! За ці роки вигнання я звикла до більш комфортних умов проживання! А дітлахи, такі милі. Якби не вони, я б напевно вже подохла від нудьги.

- Є в тебе будинок, ми вже звели його для тебе. І в нас також є діти, яких ти зможеш навчати!

- Яка різниця кого вчити?

Розлютилася дівчина, щосили намагаючись перекричати ватажка.

- Вони всі діти та... не думаю, що за своєю недосвідченістю та недавнім зверненням, я змогла їх хоч чомусь корисному навчити!

Навпроти неї стояли вовки з її зграї й дивилися на неї з таким смутком ніби вона вже давно зрадила їх і пішла до інших.