Розділ 50. Зв'язуючі пута.

Чоловік одягнений у строгий дорогий костюм, з тугою у погляді переступав на місці похмуро поглядаючи вниз. Звідси, з сьомого поверху висотної офісної будівлі, відкривався краєвид похмурих запилених вулиць.

Наскільки вистачало погляду, височіли такі ж похмурі будівлі. Які поділялися вулицями та були переповнені. По них снували випадкові перехожі, які вічно кудись поспішали й навіть не оглядалися на всі боки.

Несподівано величезне офісне скло тривожно затремтіло. Сповіщаючи Петера про відьму, яка встряла в серйозні проблеми. Ця відьма була його господинею і він в черговий раз насупився, все ніяк не наважуючись прийти їй на допомогу. Раніше таке вже траплялося, але він вирішив тоді не втручатися. І ось... знову.

Поривчастий вітер дрібними краплями сипнув у вікно дощем. Вітряна стихія люто вирувала, з упором направляючи потоки дощу у вікно наближене до самого Петера. Вона ніби натякала йому, що він повинен допомогти своїй господині.

Хоч він і не планував втручатися, але йому все одно було неприємно від цього і він зіщулився.

Вважаючи, що для попередньої господині він і так зробив дуже багато. Але так і не зумів її врятувати. Петер вирішив віддати все до рук долі. І зараз краплі, що збігали донизу по склу, сильно його дратували й нервували.

- Отже, чого ви домагаєтеся? - Видихнув він, повертаючись до свого набридливого гостя.

- Прибув зустрітися з вашою господаркою, - з усмішкою повідомив йому гість.

Петер гидливо пересмикнув плечима, вкотре озираючись до вікна. Набридливі краплі, стікаючи по склу, наполегливо повідомляли йому, що він повинен допомогти їй. Поривчастий вітер тим часом продовжував плюватися дощем, і ніяк не бажав заспокоюватися.

- Її немає.

Від загрозливого завивання з вулиці в цей момент його серце в холоді стиснуло в болючі кліщі. Немов сама стихія схопила цю жалюгідну грудочку м'язів, із зусиллям здавлюючи її у своїх крижаних долонях.

- Зараз її немає на місці, - поспішив він виправитись.

І серце, що раптово прихопило, в ту ж мить відпустило.

Петер Ткачук не очікував на таку реакцію від самої природи й тому знову озирнувся до вікна. Холодна, практично непрохідна злива більше не турбувала його. Він чомусь знав, що дощ крижаний. Нервовий поривчастий вітер продовжував завивати йдучи далі, ховаючись між будинками.

Стихія ніби сама все розуміла і відпустила його, забираючи з собою крихітну частинку Петера. Ту частинку, яка дозволяла йому жити. Але він цього ще не усвідомлював.

- Ви впевнені, що я не можу з нею зустрітись?

Невдоволений вираз на обличчі гостя різко зник і він посміхнувся. Очі темношкірого відвідувача заблищали та він вишкірився зовсім не по-дружньому. Рухи його стали чіткішими й впевненішими, варто було йому тільки наблизитися до Петера.

- Моє ім'я Райво Блайт, запам'ятай його. Я прийду і вип'ю твоє життя до тла, варто тільки зв'язкам, що пов'язують тебе з твоєю господинею зникнути.

Високий застрашливий чоловік, ніби зійшов з картини кіно жахів, вишкірився йому розтягуючи губи в деякій подобі посмішки, розтягуючи лячні шрами на своєму обличчі.

Колись давно він був відомим темним чаклуном, але не зараз. Зараз він вважав себе жалюгідною подобою себе минулого. Довгі гострі нарощені темною магією пазурі на його руках самі подовжилися і він різко схопився за шию свого співрозмовника.

- Пройде ще деякий час і я повністю відновлю свої втрачені сили. Твоїй господині нашкодити, я, на жаль, не можу. Ти ж – звичайна їжа для мого джерела сили. Ти занадто слабкий і пута з господинею, у тебе не міцніше ніж звичайна тонка волосинка. Вона навіть тебе не знає. Жаль її, сильна дівчинка. На жаль, назвати її безхребетною, язик не повертається.

Райво гидливо відсмикнув руку від шиї слабкого Метаморфа. Для нього він був простим вихованцем, у майбутньому могутньої відьми природи. І тепер він бажав відплатити хоч якось за надану її сім'єю послугу. Але тому хто стояв перед ним, про це знати не варто.

Їм усім і на думку не могло спасти, що задумав цей темний чаклун. Для нього ж це була лише звичайна вистава. Звичайнісіньке шоу яке він багато разів розігрував у минулому. Для того, щоб схилити друзів на свій бік або ж залякати ворогів. Для Райво це були цілком звичайнісінькі розваги.

Спочатку, коли він увійшов до цієї будівлі. Він сподівався переманити цього темного мага до себе. Потім за вікном пішов дощ. Який чітко описав обриси фігурки дівчини, яка всього за мить перетворилася на темну вовчицю, що підняла пащу до неба. Вона з'явилася всього на мить, варто було тільки метаморфу відвернути свій погляд від вікна.

Ця стихійна сила благала його про допомогу і відчувши відмову потягла на себе тонку магічну нитку, що зв'язувала його з господинею. Тим самим поступово по крихтах витягуючи з нього всі сили якими й наділила його раніше природа. Вона ніби забирала свій дар, який дістався йому помилково.

Брови Райво при цьому поповзли догори. Звичайно ж побачивши силует темної вовчиці, він припустив з якого вона клану. І тепер за допомогою власних здогадів, керував думками темного ще поки що дуже слабкого мага.

Вітер за вікном тим часом сумно завив, підхоплюючи з собою хмару, яка нависала над будівлею, і миттєво поніс її кудись у далечінь. Туди, де, ймовірно, знаходилася його власниця.

- Цікаво, після її смерті, коли саме ти відчуєш що зменшується і твоя сила? А потім поступово почнеш розуміти, що змінити нічого не зможеш. Тим солодшим буде смак твого відчаю для мене.

Після сказаних слів Райво надто швидко пішов до виходу. Зовсім не розуміючи, що залишений у кабінеті Петер, чудово пам'ятав ті відчуття, які він переживав і відчував раніше. І він нізащо не погодився б знову відчути те, що було в минулому при втраті першої господині.

Ні, його погляд продовжував з тугою вдивлятися в хмари, що все ще були тьмяними. Сподіваючись на те, що все-таки доля розпорядиться з його новою господаркою якось інакше, без його втручання.