Розділ 43. Трофей для того, хто очікує.

Навколо вогнища, що розгорілося. Балакали й сміялися. Кай почав розповідати якусь страшну історію, яка б могла налякати виключно звичайних людей, але не таких, як вони. Майк ліниво підкидав сухі гілочки у багаття, вдивляючись у яскраві вогники полум'я, намагаючись жартувати.

Івон сидів між двома близнючками дівчатами раз у раз вставляючи в розмову якісь жартівливі фрази, від яких всі заходилися реготом і навіть у Кая підіймався настрій.

Одна тільки Аврора не слухала те, що він говорив. З усіх сил намагаючись виключити його голос із загальної розмови.

Кеннет, який її сюди повернув, раз у раз вручав їй до рук напівобгорілі личинки м'ясистих величезних жуків. Швидше за все, чоловік давав їх їй для дегустації. Але дівчину їжа схоже і зовсім не цікавила. Вона не замислюючись віддавала добре просмажену товсту ковбаску братові. Який поглядаючи з тугою на понуру сестру, передавав наступну приготовлену личинку комусь із компанії.

Коли вкотре її погляд торкнувся його, Івон простяг руку запрошуючи Аврору до себе. Але вона тільки відвела очі в бік, і від нього в ту ж саму мить пішла тиша.

Душа компанії майже завжди знав як розрядити ті чи інші обставини, і Івон був саме таким. Звичайно ж, він розумів, що його жінка повністю його ігнорує. Бачив її стан і відчував її почуття. Чоловік всією душею бажав аби вона припинила вигадувати собі казна-що. На той час він так жадав її обіймів і хотів обіймати у відповідь, не замислюючись ні про що. Йому самому від розмови було не холодно, не жарко. Івон розраховував розвеселити дівчину, яку любив. Але вона повністю його ігнорувала.

Якоїсь миті йому це все набридло і він, підвівшись, вирішив покинути це укриття. На вулиці вже почав накрапати насичений і небезпечний кислотний дощ. Що передало внутрішній стан єдиної стихійної відьми в їхній компанії.

- Що ж діється у твоїй душі, моя дурненька... - застогнав він поглядаючи на темні хмари.

Зацікавлено споглядаючи перехід сили його коханої в стихію цього небезпечного та інакшого світу.

Подихати свіжим повітрям звичайно ж йому не вдалося. Повертатися він не бажав. Але інтуїція вперто нагадувала йому, що варто повернутися. Звичайно ж звинувачувати дівчину, що нічого не підозрювала, він не міг. Але й подібну обставину у вигляді кислотного дощу, що швидко спалахує, ігнорувати теж не варто.

Якоїсь миті присуваючи валун якомога щільніше до входу тунелю, він швидко повернувся назад.

- Тушимо багаття!

Скомандував він, ляснувши в долоні.

- Ніякого вогню та повна тиша. Інакше привернемо не бажану небезпеку.

Його обличчя не відображало жодних емоцій. Набридливі мухи й зовсім прилипли до нього, варто було лише прибрати яскравість. Але він безнапасно сплавив їх на брата своєї коханої.

Присутні беззаперечно виконали його наказ, ніби на підсвідомому рівні йому підкоряючись. І тільки Аврору таке обурило. Але щоб уникнути неприємностей у незнайомому світі, вона вирішила промовчати.

Якоїсь миті ляснувши в долоні, він сам притягнув її до себе заспокоюючи. Вона й сама якимось шостим почуттям почала відчувати небезпеку, що йшла з вулиці.

- Все буде добре, - прошепотів він, коли вона в черговий раз злякано здригнулася поглядаючи в прохід, що вів до печери.

Звідтіля вже долинали дивні страшні звуки. І навіть йому не було відомо, що це таке. Але й цікавитися, він не бажав. Запах коханої повністю огорнув його, і схоже дівчина зовсім не заперечувала цим обіймам, що несли їм двом спокій та умиротворення.

Сам для себе Івон розумів, що віддав би все на світі, аби бути тут з нею наодинці. Напевно так само монотонно як б'ється з того боку печери кислотний дощ, він так само шепотів би їй на той момент щось заспокійливе.

Тиша всередині печери пригнічувала, але й вона несла певний спокій. Сідаючи на прохолодну підлогу, він наче на автоматі потяг її на себе. Тихий спокійний подих коханої заколисував, але він не міг дозволити собі спати. У цьому світі таїлася небезпека. І кожен, хто перебував у печері, це розуміли.

- Ти для мене нічого не означаєш! - Повторювала в умі як мантру його крихітка.

Івон тільки посміхнувся, у розумінні того. Що лід, який покриває її серце, почав тріскатися.

Почувши як тіло в його обіймах обм'якло, він насамперед зручніше уклав її на своїх розкинутих в різні боки ногах. Посуваючись до стіни печери, Івон натяг на губи безтурботну посмішку. Розмірковуючи про те, як сильно вона вимучила себе через свою дурнувату впертість.

Але ж вона нічого не знає про тваринний світ і навіть не уявляє, наскільки сильно шкодить собі цими голодуваннями. Звір усередині неї гинув. А вона тільки мовчки шкодила собі милуючись на те, як і його звір страждає.

Від розуміння того, що з ніжністю погладжує її хвилясте волосся, Івон тільки з сумом посміхнувся.

Для його звірячого погляду тіло велетенського удава, злегка світилося. Саме в цю мить він перетнув тунель печери прямуючи до них. Воно було так само помітно, як усі присутні в печері.

Звичайно ж жива істота намагалася врятуватися від негоди й зараз повільно прямувала до випадкових жертв, що тихо сиділи в цьому знайденому сховищі.

«Впіймати нашого гостя? Чи хай далі повзе?» Замислившись, міркував Івон.

І лише через кілька секунд усвідомив, що з силою стискає нещасну живність, що проповзала повз. Створіння навіть не встигло зрозуміти, що його спіймано. Але вже стало жертвою перевертня, який бажав понад усе захистити свою жінку.

Він просидів так ще кілька хвилин, перш ніж усвідомив, що стиснув м'ясистий тулуб до товщини його щільної шкіри. Відкидаючи його кудись якомога далі у темряву, він навіть не глянув у той бік. У цей момент почувся тихий жіночий зойк і щось довге хльоснуло об стіну з приглушеним ударом.

Застигши на місці, Івон ще деякий час зі щемливою ніжністю погладжував по волоссю кохану. Яка, судячи з дихання, вже прокинулася.

Приходячи до тями Аврора раптом усвідомила щось важливе для себе. Потягаючись, вона зловила теплу руку над собою і несподівано для чоловіка притягла її до себе.