Розділ 35. Боягузлива, але щасливиця відьма.

Його пальці плавно ковзали по її розпалених рожевим щокам. І якщо до цього серце дівчини билося ніби бажаючи вистрибнути з грудей, то зараз воно завмерло.

З моменту виходу з порталу, Івон виявився прилиплим як реп'ях. Він не бажав відпускати її й на сантиметр від себе. Звичайно ж, в Аврори був свого роду шок, коли порожній просторий конференц-зал буквально за лічені секунди наповнився чоловіками. Першим з'явився сам Вожак. Він з'явився немов з нізвідки, виплив просто з повітря. Потім із того ж місця до кімнати увійшло кілька чоловіків, після них з'явився Івон. А далі близько п'ятдесяти перевертнів або навіть більше, просто юрмилися споглядаючи на неї.

Агнесу Борисівну взагалі можна було вважати ледь живою після появи Уілана. А після того, як Аврора використала блискавку середнього плетіння на зарозумілому бовдурі з Місячних північних, жінка стала схожою на живого мерця.

- Пусти мене, - прошипіла Аврора, коли Івон вперше підняв її на руки.

- І? - Глузливо пробурмотів він.

Але вона так і не вигадала, що йому відповісти, її серце знову завмерло. Тепер, ось вони кудись йшли, вперед довгим проходом. Він щоразу нахилявся і гладить її по щоках милуючись її рожевим обличчям. А сам навіть не дивився, куди йде. Так наче зовсім не боявся спіткнутися чи на когось наступити.

- Сама піду, - ледь чутно пропищала вона.

- І віддати тебе йому? - З суворістю та обуренням у голосі промимрив Івон.

Але варто було глянути йому в обличчя, її серце знову частіше забилося. Він посміхався так ніжно, що їй одразу захотілося його обійняти. Звір в середині неї загарчав, варто було їй відмовитися від подібної витівки.

- Цікаво, а позбутись цього агресивного монстра всередині мене якось можна? - Пробурмотіла вона не подумавши.

- Підійди!

Тяжкі слова ватажка впали на неї, немов гранітні плити. А Івон тієї ж миті опустив її на ноги і їй довелося йти до Уїлана. Опустивши голову вона і пішла, неначе на страту. Сама при цьому не розуміючи, від чого навіть глянути йому в очі не сміє.

- Якщо ти про мене, то можна.

Весело повідомив Уїлан, відтягуючи пальцями її праву щоку вбік.

- Ай, боляче... - вигукнула вона від обурення.

- Достатньо тільки попросити та лізти у твою голову більше не буду.

Повільно, невідривно, він ласкаво погладив її шкіру на постраждалій щоці. Потім насупився і нахилившись ледь чутно пробурмотів:

- Згідно з давнім законом, вже за слова про бажання позбутися звіра. Я зобов'язаний особисто тебе відлупцювати. Як дрібне цуценя, що нашкодило. Але волею небес, як ватажок зграї Вульфгатів. Я дозволю це зробити твоєму партнеру.

Нахиляючись до неї чолом, він лише злегка торкнувся її чола і по-доброму посміхнувся.

- Та, що відокремилася від плоті та крові нашої помилково, нехай повернеться в зграю. У цієї жінки є тепер сім'я і вона набагато більша за ту, що була в неї раніше.

Він говорив. А Аврора відчувала, як підлога йде з-під її ніг.

- І слово моє міцне, тверде й не руйнується!

Теплі руки підхопили її майже миттєво. А у вухах почувся шелест трави, ніби хтось біжить по ній. Перед її очима миготіли вовчі морди та силуети тварин, які змінювалися на людські обличчя. Кожне з яких намагалося відкластися в її пам'яті та запам'ятатися.

А потім вона відчула як болісно врізаються гострі ікла в оголену плоть плеча і хтось тієї ж миті з ніжністю вп'явся в її губи поцілунком.

Ні, біль нікуди не подівся. Він поступово стихав.

Перед очима з'явився туман, який повільно розвіювався. Незабаром вона знову бачила перед собою обличчя усміхненого ватажка. Але тепер вона знала, як виглядає кожен перевертень їхньої зграї в обличчя і пам'ятала образи його звіра.

В'язкий туман забуття сколихнувся, виштовхуючи її наче на берег з води. А хтось дбайливо припадав до її вуст, вдихаючи в легені дівчини цілюще повітря.

- Можна ж було не тут. - Обурено висловився цей хтось, поступово набуваючи обрисів Івона.

- Боявся, що вона знову втече. А потім шукай її світами. Мандрівниця наша, - знизав плечима Уілан.

Невідривно вдивляючись в обличчя чоловіка зі світло-зеленими зіницями й з пихатою посмішкою на губах, Аврора подумки зіщулилася. Але все виявилося набагато простіше, чоловік тепер дивився на неї інакше. Немов на не розумну дитину. Його дитину. І від цього у дівчини засмоктало під лопаткою.

- Згідно з давнім законом її треба від шльопати, перед усією зграєю.

- Чого! Ви не маєте права!!! - Вигукнула обурюючись Аврора.

- Івоне, сам її випореш. Довіряю тобі цю роль. - Реготнувши повідомив Уілан, після чого просто зробив крок убік і зник з поля зору.

А чоловік, що тримав її в обіймах, тільки посміхнувся і кивнув у згоді.

Та, щоб темна відьма боялася чогось? І боягузливо втекла від фізичної розправи над нею.

Так – Аврора зробила саме так. Вирвавшись із його обіймів. Вона миттєво пірнула в сутінки. А потім уже зіслизнула в першу видиму під ногами червоточину. Спочатку і зовсім не розбираючи дороги, куди біжить. А потім через ту саму темряву, ковзаючи повільно з огляданнями назад, повернулася до припаркованого мінівена на узбіччі.

Тихо застогнавши, вона так і присіла на сидіння поряд із товаришами. І потираючи почервонілі очі та вже неушкоджене плече, розповіла їм майже всі події, приховавши безліч деталей. А потім і зовсім розслабилася, намагаючись забути все, що сталося раніше.

Наступні кілька годин, були плавним ковзанням автомобіля за машиною старенької Агнеси Борисівни, що рухалася попереду.

Нарешті серед дерев з'явився просвіт і вони побачили затишну галявину, на якій розташовувалася самотня кам'яна одноповерхова старенька будівля.

Вибравшись з автомобіля, Аврора полегшено вдихнула свіжий вечірній вітерець. Осторонь захиталися чагарники й десь у тій стороні хруснула суха гілка. Відступивши в автомобіль, боягузлива відьма боялася навіть висунути ніс з машини. Їй чомусь здавалося, що за нею хтось стежить. Від пронизливого крику птаха вона зовсім здригнулася, притискаючись до вікна.