Розділ 26. Горе батько і два маленькі дива.

- ... а потім його груди сосновим колом пробили! А він з могили встав і з'явився до кожного сказавши: «Все одно не вб'єте, щоночі буду до вас являтися родичі до поки не помрете!»

Стежину ще було видно попереду, але Аврора вже застигла ховаючись за одним зі стволів дерева. Розглядаючи дітлахів, що бродили в лісовій гущавині біля поселення ведмедя.

Вдивляючись через сутінки, вона в полегшенні видихнула. Ніяк чиїсь вовченята гуляють. А вона вже злякалася, що простий люд у це затишне місце проник.

- Тьотю, а ви відьма? - Темні очі хлопчика приблизно трьох років дивилися на неї з надією.

- Відьма, - погодилася вона.

- А хороша чи погана? - Поцікавилася маленька дівчинка близько шести років, по вигляду сутінку теж звернена вовчиця.

- І добра, і погана. Тут дивлячись з якого боку подивитися, - розвела вона руками.

Ось не до того їй було, щоб з малечею розмовляти. Але вони вже вчепилися в неї чіпкими рученятами й дивилися так жалібно, наче чогось від неї хотіли.

- А чому пахнете мамою?- Жалісливо зарюмсало вовченя у вигляді людини.

І тут Аврора голосно застогнала, передчуваючи підлість від хитрого старого ватажка. Ось для чого він припер сюди малечу? Хоча, швидше за все, вона помилилася.

- Бо я вовчиця, - тихо застогнала дівчина.

- Тітонько, ти брешеш! Не добре обманювати маленьких! - Образилася тим часом дівчинка.

- Гаразд, добре. Пожартувала я. - Заспокоїла вона дрібних, які вже зібралися плакати в чотири величезні струмки.

Ліс якось поступово ставав все темнішим і небо заволокло хмарами.

- Біжімо! - Закричала дівчинка різко хапаючи хлопчика за долоньку.

І тільки Аврора оглядалася на всі боки намагаючись зрозуміти що відбувається. Ось начебто та сама стежина, яка вела прямісінько до будинку її матінки. Так, небо хмарами заволокло. Швидше за все мама в смутку чи то вона сама створила?

- Хоча... - Аврора придивилася до неба. - Ні, наче нічого не звичайного.

«Тоді чого діти злякалися?» Задала вона собі запитання.

Знизуючи плечима, вона повільно ступала колишнім маршрутом. Від станції лише п'ять кілометрів пішки через ліс. А до станції на зразок шість, вже іншими шляхами, щоб даремно стежку не топтати. І так би вона йшла, тихо гублячись у своїх роздумах. Поки їй під ноги випадково не стрибнув вовк, збивши її з ніг. Зовсім собі звичайний на вигляд, всього 50 кг і зростом у велику собаку.

- Ви... цей. Вибачте. - Він намагався відхекатися.

За його спиною десь у найближчих чагарниках ховалися ці діти.

- За доставлену незручність.

Страх миттю минув і вона підвелася з землі, намагаючись обтрусити речі від налиплих сухих гілочок та лісової землі.

- Все в нормі. - Поспішила вона заспокоїти вовка.

- Маму нещодавно вони втратили. А я з ними один упоратися не можу. Нічого, якщо вони деякий час побудуть з вами? А я поки що, на полювання збігаю.

- Чого! Я заперечую! - Крикнула дівчина йому в слід, але горе батько і зовсім кудись зник.

- Хочу їсти... - зарюмсав хлопчик.

- Де ваш дім? Ідіть у нору! Ну... або у своє лігво. - Рикнула на них Аврора.

- Страшно, - округливши очі сказав він.

- Не бійся. Тато н-нас їй віддав.- Заїкаючись пробурмотіла світловолоса дівчинка.

- Що значить віддав? - Гаркнула вона на дітлахів.

Гнів Аврори миттєво минув, як тільки вона побачила двох крихіток цуценят переляканих до смерті, що виглядали з-під густої трави. Сіренькі, кудлаті з дурними великими очима. Їх було двоє і вони опинилися на тому самому місці, де щойно були дітлахи. Напевно через страх вони обернулися, або ж Аврора сама їх обернула не розуміючи того через лють, що накочувала на неї.

Адже її звір потребував ласки й в ніжності, яку міг дати їй лише Івон. А ці дітлахи лише під її гнів потрапили.

Лаючи себе, вона підхопила двох маленьких вовченят. Які по суті, ні чим не відрізнялися від звичайних цуценят. Такі ж дрібні та милі.

«Тільки дівчинка була трохи більшою», міркувала вона по дорозі.

Адже і їй варто було б перекусити, багато часу зайняв для неї цей шлях додому. Поки переліт, потім задушливий поїзд і все це власним коштом. Точніше за ті гроші, які їй колись надсилав батько.

Так, зграя на відріз відмовилася її відпускати і їй довелося йти вночі. Так ще й через сутінки. І того майже добу шляху.

А цей Івон зовсім ніби розлютився, вчепився в неї та не відпускав. Поки спати до гуртожитку не пішла. Там на межі їхніх земель уже її наздогнав і люто вишкірився. Тож в Аврори ледь ноги не підкосилися. А тут ось нова біда.

Так, стискаючи в обіймах двох малюків, Аврора брела далі. І навіть погодувати їх не забула, коли увійшла до власного спорожнілого будинку. Малята зі старанністю тягали в'ялене м'ясо по вітальні. Поки вона збігала у будиночок до матінки, поцікавившись як у неї справи. Тут же прихопила і свіже м'ясо, молочко та деякі овочі.

- Однією сухом'яткою ситий не будеш! - Бурмотіла вона поспішаючи до себе в домівку.

У матусі все було незмінно. Амалія так само намагалася зварити одну рідкісну мазь, для неї дуже важливу. А ось під час приготування її краще зовсім не чіпати. А то «знову» нічого не вийде і тебе звинуватить у всьому.

- Тьотя розкажи казку! - Зажадала дівчинка, в якийсь момент приймаючи людську подобу.

А ось у звіриній формі вони могли тільки скиглити й пхикати. Тільки ось у милих цуценят були такі очі й гарненькі мордочки, що Аврора не могла на них злитися.

- А про що казку? - Поцікавилася вона у дітлахів.

- Про злу чаклунку, яка захопила серце принцеси!

- Про вампіра хочу!- Заскімлив надувши губки бантиком хлопчик, відразу стаючи людиною.

- І хто сказав, що буде просто? - Видихнула вона знизуючи плечима.

Розпочавши свою казку. А діти розкривши роти посідали на м'якому запиленому килимі із залишками слини та в'яленого м'яса.

- Жила була принцеса... - почала вона вигадувати. - Але спочатку вона була простою дівчиною. І принц не знав, що вона принцеса. Вигнав він її зі свого королівства.