Розділ 14. Його по праву.

Знепритомнівши на якийсь час, Івон отямився. З грудей вирвалося щось, що нагадувало звірячий рик. Його вовк вимагав свою жінку, і він відчув її поблизу. Повільно підводячись, він раптово усвідомив, що кістки вже відновилися і давно настала ніч.

Його звір впевнено вів його слідом жінки, яка повинна була належати тільки йому.

Якоїсь миті він завмер. Квітковий терпкий аромат його пари був зовсім близько. Він п'янив його звіра і манив до себе. Втягуючи ніздрями повітря, він прямував у пошуку джерела, увійшовши в чийсь двір.

Тихо покликавши її, він помітив темну тінь вовчиці, що ледь промайнула у вікні. Вона боялася його і зараз ховалась у будівлі.

Ніщо так не надає чоловікові впевненості у собі, як його жінка. А вона тут поблизу і так близько.

«- Я не зачеплю тебе.» Покликав її подумки.

Він знав, що у них мав бути зв'язок. Але з якоїсь причини вона не відповіла йому. Весь тулуб заціпенів, від усвідомлення того, що зв'язок зруйнований. Він сам зруйнував його. І звір повідомляв йому, що зв'язку більше немає. Але ж вона вижила.

Тіло ніби скам'яніло, і лапи більше не рухалися. На якийсь момент Івон втратив можливість рухатися. Їхній зв'язок потрібно відновити, щоб мати можливість спілкуватися з нею подумки й це він зруйнував цей зв'язок одного разу.

- Виходь, - вимагав він ледве чутно і вона вийшла у двір.

Вовчиця без страху глянула йому у вічі, але до нього не підійшла.

Івон забув як дихати, його погляд потеплішав від того, що він нарешті побачив її.

Темна шерсть його вовчиці була гладка з легкою хвилею і відблиски зірок іскрилися по ній. Її запах туманив розум і він із захопленням розглядав свою дівчинку.

- Підійди!

Наказав він, але вона не послухалася.

- Чому?

Запитав він здивовано. Вона не відповіла.

Тихий рик повідомив, що він їй неприємний. А ще він відчув, що вона його зневажає.

Але він хотів її. Хотів робити з нею те, чого не робив із нею ніхто, окрім нього.

"Стоп!" Заспокоїв звіра в собі Івон.

Усвідомлення того, що він уже робив із нею щось раніше. Дало розуміння того, чому вона його зневажає.

- Я вигнав тебе зі зграї?

Промимрив він питаючи вовчицю і вона слабо кивнула.

- Я поверну тебе!

Пообіцяв він.

- Завтра ж поверну тебе в зграю. Ти будеш тільки моєю! - Івон прошепотів обіцянку, присягнувшись собі та своєму звірові.

Але вона тільки загарчала і хитнула головою.

Аврора поки що не могла розмовляти у вигляді звіра. Але вона хотіла йому сказати, щоб навіть не намагався.

Як він її обернув, вона не знала. Засинаючи у своєму ліжку, вона прийшла до тями вже на порозі власного будинку. І він у вигляді звіра поруч стоїть, щось від неї вимагає. Дівчина була настільки вражена, що спочатку навіть боялася дихати. Її карі очі холодно блиснули дивлячись на нього і вона позадкувала.

- Стій! Не йди. Я ж сказав, що поверну тебе в зграю.

У його пам'яті раптово пропливли епізоди сказані ним раніше:

«Геть! Ти чула мене? Забирайся, а то викину тебе особисто! Чого мовчиш? Ти для мене не маєш цінності.»

- Ні, ні це не я. - Загарчав він у розпачі.

Але звір наполегливо стверджував, що це казав він. На підтвердження своїх слів, він показував у пам'яті картинки з дівчиною.

Перед ним у спогадах стояла та сама темна відьмочка, яка напередодні вдарила його блискавками. Тільки у спогадах вона була розбитою і такою розгубленою.

Чому він тоді напився настоянки та не слухав свого звіра? Івон не знав. І навіщо вигнав її? Здавалося б він був злий на самого себе, за те, що практично до обіду розважався з якоюсь дівкою. Але вона виявилася центром його всесвіту.

Його вовк підтвердив, що в той день ледь відновлений зв'язок, дарований їм природою, був зруйнований.

- Я поверну тебе! - Загарчав він у розпачі.

Ні, він більше не піде. Це його жінка, і він поверне її. Спочатку в зграю, а потім і у своє лігво. Оберігатиме і незабаром відновить їх зв'язок.

- Чуєш мене? Ми разом з тобою повернемося до зграї. Я оголошу всім, що ти моя пара і тебе поважатимуть як майбутню матір зграї.

Але вовчиця тільки загарчала, повертаючись до будівлі.

Через прочинені двері маленька вовчиця ковзнула досить швидко.

Ще мить, ще деякий час він розраховував, що вона сама повернеться і кинеться йому в обійми. Він її обійме, і вона підкорившись, належатиме тільки йому. Але цього не сталося.

- ... моя, - рикнув Івон, і його звір це відчував.

Він ще раз втягнув ніздрями повітря. Відчуваючи, що її різкий запах повільно змивається, набуваючи ледь відчутного аромату. Усвідомлення того, що вона зараз приймає душ у вигляді людини, вплинуло на нього приголомшливо. Черепна коробка ніби стискалася, а пульс посилено відбивався у переніссі та скронях.

Прийнявши образ людини, Івон рішуче ступив всередину будинку. Він уже знав, куди йти далі. Звір ніби вів його, він хотів не тільки її тіло. Але й душу. Хотів її всю без залишку, включаючи її проблеми. Її фобії, звички та дивацтва.

Він хотів знати, що вона думає лише про нього і потребує його як кисень. Щоб нитки долі знову пов'язували їх, і самі зав'язались у вузли, які розв'язати вже ніколи не вийде. А він не допустить більше поганого, Івон присягнув собі.

На той час він так сильно забажав притиснути її до себе та відчути смак її губ.

Вона здригнулася від огиди, варто було їй тільки побачити його у дверях. Спробувала висмикнути пальці, як тільки він з ніжністю взяв її за руку. Ні, він не відпустить. Його звір не дозволить, надто багато часу вони були в розлуці.

Він хотів, щоб вона червоніла тільки від одного спогаду про те, що він зробив з нею вночі.

Поцілунок вийшов сам собою. І для Івона, він був немов ковток джерельної води в спекотний посушливий день посеред пустелі.

Але дівчина відсторонилася від нього і витерлася рукою, ніби намагаючись стерти з губ щось мерзенне та огидне.