Розділ 10. Повертатися немає сенсу.

Не маючи сили зрушити з місця, Аврора дивилася на темний хол. І занадто маленьку вітальню, щоб вмістити в себе шістьох хлопців і трьох чоловіків ще більшої статури. Біля них бігала кругами тендітна жінка, яка рада була бачити всіх. А особливо коханого чоловіка та шістьох синів, які вимахали чи не менше за батька.

Видихаючи, дівчина усвідомила, що цей будинок надто маленький для них усіх і якщо вони вирішать залишитися тут на ніч. То швидше за все їй доведеться спати з мамою.

Вікна у вітальні пробивали холодне світло, а за вікном уже почав мрячити дощ. З кожним колючим кинутим на неї поглядом дощ посилювався. А з ним міцнішав і вітер, продовжуючи із зусиллям тріпати фіранки на вікнах.

"Не все так погано." Заспокоювала вона себе.

Але кожен кинутий у її бік погляд, наче жалив її. Натякаючи про те, що вона не права. Ніхто з чоловіків не говорив жодного слова. Вони просто мовчали зрідка на неї поглядаючи.

Тільки мама бурмотіла щось, що нагадувало захоплення тим, як її сини виросли і які вони тепер красені. Аврора тільки притулилася до стінки спуску сходів. Прикриваючи очі, вона нервово видихнула, намагаючись не думати про те, що ці звірі, можливо, зжеруть її. Варто лише захотіти їм це зробити.

- Ну що ж хлопці, достатньо.

Тишу, що нависала, і колючі погляди перервав батько сімейства.

- Покажімо сестричці, як ви навчилися полювати. Швидше за все, вона зараз надто голодна. Принесіть їй чогось смачненького.

- Я сире м'ясо не їм! - Висловилася вона.

- А хто тобі сказав, що сире? - Піднявши брову, поцікавився чоловік.

- Вловлять, посмажимо чи зваримо. - Підтвердив хтось із чоловіків.

Поплескавши в долоні, батько швиденько виштовхав шістьох хлопців із будівлі. Виганяючи їх надвір.

- Тільки без обороту!

Крикнула їм у слід Аврора.

- Позбавте мене від запаху мокрої псини! Бісить...

Вишкірившись, вона зустрілася з задоволеним поглядом батька і він схвально додав:

- Без трансформації хлопці! Зі звіром будь-яка старенька зубаста шкапа - дичину зловить.

"І так... татусь бажає миру." Подумки додала дівчина.

Знизуючи плечима, вона тільки хмикнула. У кімнаті стало значно просторіше, і вона сумнівалася, що брати в таку кепську погоду зможуть хоч що-небудь спіймати найближчим часом.

- Просто маленьку вовчицю хрін прогодуєш і тому живуть вони в зграї, де перевертнів багато. А їдять вони за десятьох, щоб швидше вирости. - Спробував підколоти Аврору старший дядько, натякаючи на те, що їй варто повернутися в зграю.

- Рибку ловитиму, - знизала плечима дівчина. - Знайду озеро і купатися буду.

Спогади знову віднесли її до того самого дня і плечі самі опустилися в розумінні того, що на дворі практично непрохідна крижана злива. А сльози, що котилися у неї з очей, вже так просто не зупинити.

- Ну - ну, пошкодуй хлопців. Вони ж не винні в тому, що ти дурненька.

Батько вже нависав над нею, намагаючись заспокоїти та дбайливо поплескував її по плечу.

- А де вони були? І ви... - зашипівши, раптом висловилася вона. - У мене шестеро старших братів. Батько і ще двоє рідних дядьків. Де був весь цей натовп перевертнів коли мене напоїли потрійним дозуванням зілля крофелія?

У цей момент друга з жінок голосно охнула і тихо впала в обійми одного з чоловіків, що підбіг до неї. Зважаючи на все, мама Аврори чудово знала, що це за зілля і як воно діє.

Дівчина тільки скосила перекошене лице в бік дбайливого молодшого дядька і тут же одягла на обличчя непроникну маску із сутінку. Темна пелена більше не виявляла її сліз, показуючи лише звичайне бліде обличчя. За маскою текли ріки сліз, але й зупинити їх вона з якоїсь причини вже не могла.

Родичі з чоловічого боку нарешті вислухали її. А раніше навіть бачитися з нею не виявляли бажання.

По тому, як маму підняли на руки, було зрозуміло, що вона знепритомніла.

«Слабка.» Повторила в думці слова однієї зі старших відьом наставниць, дівчина.

- Судячи з усього зілля міцне. - Зробив свої висновки батько.

- Ху... - зітхнув із шумом його старший брат.

- Дуже? - Поцікавився він у нього.

- Навіть смикнутися не могла. - Підтвердив той, дивлячись як несуть Амалію на другий поверх житлових кімнат приміщення.

- Дізнаюся хто цей паскудник - горлянку перегризу! - З люттю висловився Ростислав.

Зараз він сів на підлогу вкриту пухнастим килимом і намагався стерти з обличчя двома долонями біль, що раптово накотив.

- Це вже навряд, - реготнула Аврора.

Чудово знаючи, що до спадкоємця Альфи йому з подібними намірами навіть підійти не дадуть. Тим більше перевертні відчувають емоції.

- Повертатися тобі туди немає сенсу, - пробурмотів батько.

Мабуть, і сам усвідомив, кого вона має на увазі.

- Виберемо нейтральну позицію? - Поцікавився у Ростислава, спокійний як удав старший дядько.

- Уілан знав... все. Тепер нехай сам домовляється. А ми не втручаючись захищатимемо дочку! - Проревів з налитими кров'ю очима перевертень.

Незабаром і сам вистрибнув за двері. Набуваючи звірячої форми, він тінню ковзнув кудись у невідомому напрямку. Втрачаючись за густим дощем і непрохідними мокрими чагарниками.

Залишившись наодинці з дядьком Богданом, Аврора тільки видихнула повільно ступаючи до єдиного диванчика, на якому він сидів. Потім ніби мішок із чимось важким упала в м'яке сидіння і повільно схилилася на його плече.

Спокійний, як удав чоловік, був таким лише на перший погляд. Насправді він зневажав себе, раптово усвідомлюючи, що тоді міг втрутитися, але не втручався. Порахувавши наступника Альфи шляхетнішим за інших. Залишившись тут наодинці з тією кого міг захистити, він ніжно тріпав її по волоссю. Намагаючись хоч якось згладити свою провину. Незабаром остаточно зрозумівши, що дівчина міцно заснула.

- Вона спить? - Прошепотів спускаючись сходами Любомир.

Слабкий кивок і прикладений палець до губ був підтвердженням його слів.