Розділ 9. Наскочила коса на камінь.

Аврора опритомніла від забуття, все тіло відчувалося як один суцільний нарив який постійно здувався збираючись ось-ось вибухнути. Зрозуміло, вона випробувала дароване молоко головою поселення на маминій кішці. Але та спокійно випила його і зажадала ще. В голові постійно крутилося, а перед очима стояла темрява.

Торкаючись чола вона раптом усвідомила, що вся горить. Кінцівки поступово німіли, і було відчуття що ще трохи й вони остаточно відваляться.

Через деякий час до неї почали долинати чоловічі голоси з вулиці.

- Ні, ну... ви тільки погляньте... як цей захист взагалі зламати?

- Гадки не маю. Нечисту силу, яка охороняє дім - темною енергією наситили.

- Можна попросити відьму... - почувся майже стогін.

- Скажіть спасибі, що її відвели трохи далі від будівлі. Бо довелося б ще й блискавки на собі відчувати.

Аврора тільки посміхнулася, розуміючи, що її матусю так легко виманили з дому.

- Наївна... довірлива.- Простогнала дівчина, розуміючи що й сама бажає якнайшвидше вибратися з будівлі.

Дихати застояним повітрям у будівлі, здалося їй неможливим і вона незабаром навпомацки вибралася на свіже повітря. Здається, хтось поблизу з нею видихнув в полегшенні. Але на той момент вона вже повністю осліпла.

- Погане молочко...- застогнала вона, розуміючи, що її швидше за все отруїли.

Звичайно ж, перед цим вона перевірила його магічно. Але ніяких отрут відомих їй вона там не виявила. Голоси на той момент і зовсім стихли. Відчувався лише легкий подих вітерця і шелест гілок поблизу.

Поступово кожен вдих почав даватися їй важко і вона слабо застогнала, падаючи на землю. Один єдиний вдих почав нагадувати їй укол рапіри. Немов щось гостре проколювало їй грудну клітку і не давало дихати.

Якась добра і ніжна рука витягла її з цього полум'я болю. І опустивши дбайливо на руки, почала повільно її погойдувати. Заспокоюючи та погладжуючи ці сильні руки, нагадали їй дитинство, коли вона ще була маленькою.

- Татусю...- застогнала вона, намагаючись, заспокоїти стогони, що рвалися на поверхню.

- Вгадала маленька. - Прошепотіли десь над головою зі щемливою ніжністю в голосі.

Тепла темрява продовжувала огортати, але Аврора раптом почала опиратися їй. Намагаючись відштовхнути від себе батька, що зрадив її. Вона несподівано усвідомила, що магія їй недоступна. Усередині неї хтось загарчав, попереджаючи про те, щоб не робила різких рухів. Але подібне тільки надало їй нових сил.

«Я вже була слухняною дівчинкою. І ось що з цього вийшло.» Звернулась вона до темної грудки, що гарчала і яка здавалося б знаходилася зараз десь перед нею.

Нова невидюча до цього сила, миттєво огорнула її повністю приглушуючи біль. Як фізичну так, і душевну.

Коли вона розплющила очі було вже ясно і приємний чоловічий голос промовив:

- Аврора ти мене чуєш?

Несподівано вона усвідомила, що світло навколо стало набагато яскравішим. А невидимі раніше частинки в повітрі тепер пропливали перед її поглядом і вони були яскравими. Кожен листочок і навіть квітка, випромінювала ці часточки. Сам вітер ніс у своїй хвилі таку собі подобу веселки з цих різноколірних частинок.

- Нехай заспокоїться, дайте їй прийти до тями. - З щемливою радістю в голосі повідомив батько.

Аврора дивилася на частки перед собою і не могла повірити своїм очам. Усього на мить вона забула, хто вона і звідки. Лють, біль і ненависть миттю вивітрилися з неї й більше не було нічого. Тільки ці пахучі часточки, кудись її вели.

- Ну все, ходімо, покажу тобі інший світ.

Поруч ковзнула темна тінь і за мить вона побачила батька. У обороті звіра, він лише торкнувся її спини. Але її сутність десь усередині попереджувально рикнула і вона всім тілом відхилилася від нього убік.

- Ну, ну ще зарано боротися. Давай спершу ми навчимося ходити.

Вона скрикнула, падаючи на землю, цілком усвідомлюючи, що зараз уже знаходиться не на двох ногах. А має чотири кінцівки. І на її жаль, всі вони заплуталися, майже її не слухаючись.

Темний вовк нахилився, намагаючись допомогти їй підвестися. Підштовхуючи мордою то з одного боку, то з іншого. Він почав впевнено підіймати її, намагаючись зробити так, щоб усі чотири кінцівки стояли рівно і паралельно один до одної.

- Тату ...- вирвалося з неї жалібне.

- Тихіше, тихіше красуня моя. Все добре.

І тут Аврора згадала, хто вона, і навіщо вона тут. Вона згадала майже все, що відбувалося у її житті раніше.

Лють була настільки сильною, що з горла почувся оглушливий рик. Все її єство охопило гнів, лють і бажання захистити себе.

Аврора навіть не замислювалася, що цей біль, який рветься на поверхню, може нашкодити їй. Ні, вона була більш ніж впевнена, що тепер її думки повністю збігаються з бажанням тієї істоти, в яку вона обернулася. Потрібно було захистити себе будь-яким методом.

Крок та ще один. Звір впевнено робив крок уперед, знаючи, як це робиться. Він впевнено спрямовував її вперед. І коли батько вкотре наблизився до неї, її звір загрозливо загарчав у його бік. Вже знаючи, як боротися і як дати йому відсіч.

Вона не була впевнена в тому, чи вистачить на це сил. Але вони разом із хижаком що був усередині неї, знали, що щоб не сталося, вони мають захистити себе.

- Аврора, ти чого. Це ж я. Не пам'ятаєш мене? - Обізвався схвильований батько.

У цей момент вона чомусь згадала слова про мишу, яка довго не живе. І істота, що перебувала всередині неї, погодилася з нею, що гризуном вона бути не бажає. Але інтуїція наполегливо підказувала їй, що зараз із десятком подібних до неї хижаків. Які оточували її, їй не впоратися. І підкорятися одному з них вона чомусь теж не хотіла.

Повільно просуваючись у бік дверей до будівлі, вона мала намір сховатися в будинку. Як миша, збиралася бігти у свою нору. Намагаючись урятувати собі життя від нав'язливого хижака. А потім, можливо, згодом вона з ним розправиться.