Розділ 7. Маленька вовчиця у поселенні.

Вбираючи ніздрями повітря, глава поселення дуже швидко відчув щось дивне. Через кілька секунд, він спостерігав з-під опущених повік, як з-за дерев вийшла величезна темна постать звіра. Не подавши виду Афон продовжував лежати біля стовбура дерева поблизу з ділянкою своєї території, продовжуючи вдавати з себе сплячого.

Беззвучними тінями величезні вовки один за одним почали поступово виходити з лісової хащі. Озираючись на всі боки, вони крутили своїми потужними шиями в різні боки, намагаючись визначити, яка частина поселення буде комфортнішою для їхнього проживання.

Один із вовків тим часом наблизився до нього. Афон продовжував спостереження за подальшими його діями. Чи прийшли вони вбивати, чи бажали тут оселитися, він поки що не знав. Але й вступати передчасно в бій вважав не розумним.

Звір, що стояв над ним, був вищий за нього самого у звіриній формі приблизно на дві голови. Потужні пазурі на його лапах були набагато гострішими та значно потужнішими за його власні.

- Це ти тут головний?

Загарчав їхній лідер нависаючи над ним.

- Не прикидайся. Я знаю, що ти не спиш.

Вискалившись, він продемонстрував гострі як кинджали різці зубів. І Афону довелося підвестися, щоб не злити цього молодого Альфу.

- Батько повідомив, щоб я тут оселився на якийсь час. Призначив хлопців, щоб у найкоротший час відбудувати це селище.

Перевертень мотнув головою у бік десятка потужних фігур, не менших, ніж він сам. Але Афону на той момент здалося, що цей трохи більший за решту. Не на багато, але все-таки він був більшим за тих, що прийшли з ним.

- Я не бажаю тут перебувати, але й ослухатися наказу батька я поки що не можу. Показуй, де тут треба, що відбудовувати, і я пішов. Хлопці залишаться тут ще на де якийсь час, щоб вдавати мою присутність.

Підводячись Афон слабо кивнув, сподіваючись на те, що він дійсно говорить правду і вони незабаром покинуть цей затишний куточок території.

Вовк невдовзі мотнув головою і замість нього підійшли решта вовків. Сам же він швидко покинув галявину, стрибаючи назад у лісову хащу. На жаль, поспостерігати куди він пішов Афону не вдалося. Вовк рухався беззвучно, не залишаючи слідів, буквально гублячись у густих лісових чагарниках.

- Куди йти? Що робити? Де відбудовувати? - Почулися тихі спокійні голоси від смирних і слухняних перевертнів.

Він не міг і подумати про те, що йому колись поталанить побачити щось подібне. Щоб хтось, з такою щедрістю нагородив його практично армією сильних перевертнів. Та ще й наказав їм відбудувати його поселення.

- У нас тут свої правила! - Видихнув він відчуваючи недобре.

- Не хвилюйся, старий, ми прийшли будувати, а не рушити. - Загарчав один із темно-коричневих гігантів.

- А потім? - Поцікавився він з усмішкою.

- А потім просто підемо звідсіля.

- І турбувати не будете? - Продовжував з'ясовувати для себе ведмідь.

- Це вже залежить від того, що скаже ватажок. Ми тільки виконуємо його наказ. - Віддався голос одного з задніх вовків, що стояли в натовпі.

- Ну що ж, прямуйте за мною.

Афон тільки почухав волохате черево і мав намір використовувати їх силу по максимуму. До свого полегшення через кілька днів, він остаточно усвідомив, що виділені йому для будівництва хлопці були майстерними майстрами мулярами та слюсарями. А ще декілька із них володіли мистецтвом різьби по дереву.

Через тиждень практично кожен будинок в селі був повністю відремонтований і придатний для проживання. Коли він запитав, чи можна туди заселяти охочих пожити. Йому просто відповіли, що він може робити все, що забажає. Це ж його селище. А вони просто виконують наказ.

Лугом проносився черговий свіжий ранковий вітерець і Афон нарешті спокійно видихнув. Через тиждень, відбудувавши село, перевертні покинули його. Загалом зрідка мелькаючи в лісі, вони ніби виконували ще якісь вказівки свого лідера.

Незабаром Афон усвідомив, що і живності в окрузі значно побільшало. Немов цей благодійник вирішив не тільки відбудувати село, що практично вимерло. А й нагодувати до відвалу його рідкісних мешканців.

Прикриваючи очі, він продовжував прислухатися до звуків, що лунали з усіх боків. Вовки все робили тихо і майже непомітно, їхні рухи були плавними. І Афонові почало здаватися, що навіть той звір, якого вони притягали. Не усвідомлював того, що сам був буквально в пащі звіра.

Якоїсь миті крізь приємну дрімоту він відчув, що його взяли за шкірку як шолудивого пса і потягли невідомо куди.

- Гей! - Обурливо вигукнув він крізь сон.

Розплющуючи очі, він спробував зрозуміти, що зараз відбувається. Визначивши, що сам все ще у звороті звіра. Афон повернув голову, вдивляючись в образ того, хто посмів його торкнутися.

Молода дівчина на зріст навряд чи вища за метр сімдесят, з хваткістю левиці вчепилася йому в загривок і тягла до його власного будинку.

- Ти тут головний? - З якоюсь веселістю в голосі повідомила ця малявка, навряд чи доходячи йому до пояса.

- Їй Богу мені потрібно на заслужений відпочинок ... - застогнав він, намагаючись витерти з волохатого чола піт, якого не було.

- Я в тому будинку проживаю. Моя матуся сказала, що я можу звернутися до вас за допомогою.

Підводячись на всі чотири лапи, Афон намагався згадати у кого з тих, хто нині живе в цьому поселенні, може бути дочка відповідного віку.

- Будівля мого батька поблизу з її домівкою, - тим часом підказувала дівчина у віці приблизно двадцяти п'яти років.

- Ти дочка Амалії? - Афона раптом осяяла раптова здогадка.

Трьох братів зі зграї Вульфгатів він пам'ятав досить добре, як і їх ватажка. Але на свій жаль він їх усіх не міг, не поважати за допитливий розум і надзвичайну силу.

Посміхаючись, він тепер усвідомлював кому має дякувати за таке щедре наділення його фізичною силою. Адже хлопці справді в найкоротший час звели міцні кам'яні будови та навіть покрили дахи металевою черепицею, яку самі й притягли.