ВІРШОВАНА УСМІШКА ПРО ПАННУ ПАНДОЧКУ
Чарівна Пандочка в лісі гуляє,
в лісі, де густо зростає бамбук.
Там на бамбукових стеблах звисає
і не один виробляє свій трюк.
Руки у неї працюють, як ноги,
ноги, як руки, працюють завжди.
Тільки біда, що немає в неї змоги
довго і швидко по стеблах повзти.
Може втомитися десь по дорозі,
може замріятись враз де-не-де.
Завше за Пандочку я у тривозі,
все я боюсь, що вона десь впаде.
Кажуть, що вельми вона вже лінива,
що черепаха її обжене,
але як панні, з якого це дива
рухатись так, що аж потом несе!!
Отже, хіба вона в тім винувата,
що народилась такою на світ?
З нею сміються усі мавпенята,
що ні хвилини не всидять, як слід.
Вся вона наче як нічка і день,
але для неї мов час той не йде.
Спить вона вдень, а вночі верть і круть.
Інколи в школу таких в нас беруть!
Усмішка в неї чарівна, мов казка.
Вушка гарненькі, а очі — зірки!
Шубка у неї, як мамина ласка,
носик у неї кумедно-гладкий.
Серед природи вона неповторна,
Пандочко-панно, моя чарівна,
справжнє ти диво моє біло-чорне,
ти в цьому світі така лиш одна.
Тож, як завіють вітри за віконцем
і на душі стане, як у пітьмах,
йду я до Пандочки, наче за Сонцем,
йду... але тільки, на жаль, у думках.