АНЯ ЛУ. Двоє золотих дітей.

    Двоє золотих дітей

     У одному старенькому радіоприймачі мешкало двоє дивних діточок. Кожне з них мало певно зо два сантиметри зросту. На вигляд то був хлопчик і дівчинка. Тільки незвичні такі. Все їхнє забарвлення було повністю золотого кольору та ще й світилося, наче сонечко: і одежа, і волосся, і навіть обличчя з руками.

     Діти самі не знали хто вони такі і звідки взялися. Здавалося, що все життя провели в цьому радіо. Нічого більше крім нього вони й не бачили.

     Вільний час малята проводили, слухаючи все, що лунало навколо. Щоранку стара бабуся, яка мешкала в будинку, прокидалася дуже рано і відразу вмикала свій приймач. І тоді все довкола оживало і наповнювалося голосами, музикою і сміхом. 

     Золоті діти раділи і слухали новини, гарні концерти, прогноз погоди і багато всього цікавого. Та більш за все їм подобалась вечірня казка, яка завжди починалася рівно о дев’ятій годині вечора. 

     Щойно лунав знайомий голос ведучої, малята відразу завмирали. Сідали поруч і слухали кожнісіньке слово, затамувавши подих. Щоразу була якась нова цікава історія, ще більш цікавіша за попередню.

     По її завершенні діти ще довго обговорювали усе до найменших деталей. Вони уявляли себе героями цих казок, мандрували у вигаданих країнах і від того були дуже радісні і щасливі.

     Та о десятій наставав час, який вони понад усе не любили. Бабуся вимикала радіо, у хаті панувала тиша і золоті діти залишалися самі. Без звуків життя здавалося зупиненим. Вони намотували кола між деталями, обговорювали, що почули за день, а потім просто лежали, слухаючи тишу. Здавалося, вона не мала ні початку, ні кінця.

     Але щоранку, коли бабуся знову натискала кнопку, то відразу усе оживало. Малята раділи і плескали в долоні, адже знову лунали улюблені передачі, концерти і всяка всячина.

     Одного разу сталося щось дивне. Бабуся вимкнула радіо і довго його не вмикала. Для золотих дітей то була повна катастрофа. Вони чекали годину, день, потім ще. Але навколо стояла мертва тиша.

— Та що ж це таке? — ледь не плакала дівчинка. — Коли радіо нарешті

увімкнеться? І кроків більше не чутно. Як думаєш, чому?

— Та я і сам не знаю, —  зітхнув хлопчик. — Ніколи раніше такого не було.

     Вони нудьгували все більше. Не хотілося навіть говорити. Іноді хтось тихо питав:

— Ти тут?

— Тут.

І знову тиша, що глушила думки.

     Та ось якось вони почули тупіт. Хтось ходив зовні. Золоті діти зраділи, що аж застрибали.

— Ну нарешті, зараз ввімкнуть радіо, — вигукнула від щастя дівчинка.

     Але замість звуку пролунали незрозумілі голоси. А потім знову тиша. Ніхто нічого не вмикав.

     Діти сиділи обійнявшись і гірко плакали. Їм здавалося, що життя закінчилось.

     Несподівано вони почули дивний шурхіт. Наче хтось шкребе радіо ззовні. З кожною миттю звук ставав ближчим і голоснішим. Малята злякано тиснулися одне до одного. Та водночас у серці спалахнула крихітна надія: «А може, це щось хороше? Хоч би не тиша…».

     В якусь мить в одному з кутів радіоприймача засвітилося якесь дуже яскраве світло. Воно було навіть сильніше від світла, яким світились вони самі. Діти затулили очі, пригорнувшись одне до одного.

     А шурхіт все не припинявся. Світло ширилось, аж поки крізь дірку не визирнуло сіре створіння.

— Їсти... Є щось поїсти? Хоч кірочка хліба? — промовило воно.

— Їсти? А що це? — прошепотіла дівчинка.

— Ех, якісь диваки, — зітхнуло невідоме створіння, обнюхуючи все довкола.

 — Нічого смачного. Дарма час витратила. Йду далі.

     І воно щезло. Діти довго стояли мовчки.

— І що це було? — здивовано прошепотіла дівчинка.

— Не знаю. Може, подивимось, що там назовні? – запропонував хлопчик. — Ми ж ніколи не виходили.

— Лячно, — зізналась вона. — А раптом їх там багато?

— Так все одно без звуків жити неможливо, — сказав він твердо. — Треба спробувати.

     Він почав дертися вгору по дротах і деталях. Раз навіть ледь не впав, що дівчинка аж зойкнула. Та зрештою вибрався до світла.

— Овва... — тільки й зміг промовити він.

— Що там? — нетерпляче питала вона.

— Самій треба побачити. Такого не опишеш.

Він допоміг їй вилізти. І коли вони стояли нагорі, то не вірили своїм очам.

 Перед ними розкинувся величезний світ — яскравий, кольоровий, повний усяких предметів і дивних речей. Все здавалось гігантським, наче тут мешкали якісь велетні.

     Десь унизу снувало те саме створіння. Воно щось бурмотіло собі під ніс:

— Їсти. Їсти. Де ж узяти хоч крихту?

— А хто ти така? — несміливо гукнула дівчинка.

Вона вирішила, що це створіння не причинить їм шкоди, адже ще