МИКОЛА ТАРАНЦОВ. Потяг, який зупинявся там, де потрібно

Потяг, який зупинявся там, де потрібно

У звичайних потягів є розклад.

Вони знають: коли вирушити, де зупинитися, і на скільки хвилин відчинити двері.

Але нічний потяг №0 не знав цього. Точніше — знав, але не завжди погоджувався.

Його не було на табло. Його не можна було знайти в додатку. І купити на нього квиток було неможливо.

У нього можна було тільки потрапити.

Десятирічний Артем із мамою їхали евакуаційним поїздом на захід країни.

Вокзал гудів голосами, валізами і оголошеннями. Люди сиділи просто на підлозі.

Артем тримав у руках найважливіше — коробку з жуком-оленем Борисом.

— Ми повернемося? — спитав він.

— Обов’язково, — сказала мама так, ніби вірила в це за двох.

Вони сіли у вагон. Потяг рушив.

Вночі Артем прокинувся. Було тихо.

Надто тихо.

Він визирнув у коридор — і не впізнав вагон. Лампи світили тепліше. Стіни були старіші.

А провідник носив форму, схожу на музейну.

— Квиток? — лагідно спитав він.

— У мене немає…

— Є, — відповів провідник і простягнув картонний квиток.

На ньому було написано: “Туди, куди потрібно”

У вагоні сиділи дивні люди.

Дівчинка в лижній шапці тримала клітку з канаркою.

Хлопець обіймав велосипед без колеса.

Бабуся везла банку землі.

— Це потяг переселенців? — спитав Артем.

— Це потяг тих, хто ще не знає, куди їде, — відповіла бабуся.

— А куди?

— Побачиш.

Потяг зупинився серед ночі. За вікнами — невелике містечко. Жодного світла.

— Світломаскування? — спитав Артем.

— Ні, — сказав провідник. — Тут люди перестали дивитися назовні.

Вони вийшли.

Усі вікна були закриті ковдрами навіть вдень.

На площі сидів хлопчик.

— Чого ти тут? — спитав Артем.

— Чекаю, поки війна закінчиться, щоб знову почати жити.

— А зараз?

— Зараз не можна.

Артем подумав. Потім відкрив коробку.

Жук Борис виліз і повільно поліз по лавці.

— Він нічого не знає про війну, — сказав Артем. — Він просто живе.

Хлопчик довго дивився…

і зняв ковдру з найближчого вікна. У кімнату впало місячне світло.

Провідник кивнув.

— Поїхали.

На Станціі Речей перон був заставлений валізами.

Тисячами.

— Чому їх не забрали? — спитав Артем.

— Бо люди брали все, — сказала дівчинка з канаркою. — І не могли йти далі.

Раптом валізи почали відкриватися.

Звідти випадали: праски, каструлі, книги, зимові куртки влітку.

І маленька дівчинка плакала:

 — Я не можу підняти свій дім…

Артем довго думав.

Потім дістав із рюкзака олівець і написав на її валізі: “Головне — всередині”.

— Візьми тільки, що любиш.

Вона залишила майже все.

Взяла іграшкового кита. І змогла піти.

Валізи зникли.

Міст через Річку був наполовину зруйнований.

Потяг зупинився.

— Далі не можна, — сказав провідник.

— І що робити?

— Інколи дорога існує, якщо хтось вірить, що вона є.

Пасажири мовчали.

Артем раптом згадав:

 — Мама сказала, ми повернемося.

Він ступив на міст. Дошки з’являлися під ногами.

Один за одним люди перейшли. І рейки продовжилися.

— Це сон? — спитав Артем.

— Ні, — відповів провідник. — Це шлях.

— Чий?

— Твій.

— Але я просто їхав…

— Ти віз із собою свій дім.

Навіть у коробці з жуком.

На останній зупинці потяг зупинився.

— Приїхали.

— Куди?

— Туди, куди потрібно.

Артем визирнув — і побачив свій справжній вагон. Мама спала поруч.