МИКОЛА ТАРАНЦОВ. Хлопчик, який умів знаходити загублені дні

Хлопчик, який умів знаходити загублені дні

У місті Тополівці всі дні були однакові.

Не те щоб вони були нудні — просто дуже правильні.

Понеділок приходив у понеділок, вівторок — у вівторок, а неділя ніколи не затримувалася довше, ніж дозволялося.

Годинники дзвонили рівно. Школярі вставали рівно. Навіть собаки гавкали приблизно за розкладом. І тільки один хлопчик жив трохи не так.

Його звали Мирон, і він постійно губив дні.

— Мамо, сьогодні ж середа? — питав він.

— П’ятниця, — відповідала мама.

— А куди поділася середа?

— Ти її прожив.

— Не пам’ятаю.

І це була правда. Мирон часто прокидався з відчуттям, ніби один шматочок часу кудись зник. Наче книжка, з якої хтось вирвав сторінку.

Одного ранку він пішов до школи короткою дорогою — через старий парк. Парк був майже покинутий. Там росли величезні дерева, і листя під ногами звучало так, ніби хтось тихо шепотів.

І раптом Мирон побачив двері. Просто двері. Серед стовбура старого дуба.

На них висіла табличка: “Бюро знахідок часу”.

— Це жарт… — сказав Мирон.

Він постукав. Двері відчинилися.

Усередині сидів дідусь із волоссям, схожим на павутиння.

— Запізнився на три хвилини, — сказав він.

— Куди?

— До мене. Я чекав.

— Ви… хто?

— Сторож часу. А ти — той, хто губить дні.

Мирон завмер.

— Вони тут?

Дідусь показав на полиці.

Там стояли банки.

У кожній щось світилося: жовте, синє, золотаве, інколи навіть зелене.

— Це — загублені дні, — пояснив він. — Люди перестають їх помічати, і вони приходять до мене.

— А мої дні?

Дідусь узяв маленьку банку. У ній літав теплий світлячок.

— Середа. Ти її не прожив.

— Можна забрати?

— Ні.

— Чому?!

— День не можна повернути. Але можна зрозуміти, навіщо він був.

— Хочеш навчитися не губити дні? — спитав сторож.

— Дуже.

— Тоді знайди три речі: день, який не хоче наставати, день, який боїться закінчитись, і день, який ніхто не помічає.

— Це як?

— Тепер твоя робота.

І Мирон вийшов з парку.

Наступного ранку він помітив: у їхньому будинку ніхто не встає. Будильники дзвонять — але люди перевертаються на інший бік.

Кіт не хоче злазити з ковдри. Навіть сонце ніби повільніше.

— Це той день… — зрозумів Мирон.

Він побіг до школи.

У класі всі сиділи мляві.

— Сьогодні понеділок, — сказала вчителька.

І всі зітхнули.

— Він не хоче наставати, — прошепотів Мирон.

Тоді він підняв руку.

— Давайте почнемо з найцікавішого?

— З чого? — здивувалася вчителька.

— З досліду.

Він узяв склянку води, ліхтарик і дзеркальце. І раптом клас ожив: світло заграло на стінах, з’явилися веселки.

Хтось засміявся. Хтось встав. Понеділок настав.

Того ж вечора в Бюро на полиці з’явилася нова баночка — але вже порожня.

— Добре, — сказав сторож. — Ти його переконав жити.

Днем, який боїться закінчитись виявилася субота. Вона тягнулася нескінченно.

Годинник ніби застряг.

— Ще 15:20?! — втретє здивувався Мирон.

Ніхто не хотів вечора: діти гралися, тато лагодив велосипед, мама пекла пиріг і не поспішала.

— Всі бояться, що завтра неділя мине швидко, — зрозумів він.

Тоді Мирон зібрав друзів.

— Давайте зробимо щось, що залишиться.

— Фото?

— Ні.

Вони посадили дерево. Маленьке, криве, зовсім неідеальне. Коли вони закінчили — сонце сіло.

І субота спокійно завершилася.

— День перестає боятися кінця, коли має продовження, — сказав сторож.

А от день, який ніхто не помічає, було знайти найважче.

Він не був ані сумним, ані веселим.

Звичайний. Вівторок. Ніхто не чекав його. Ніхто не запам’ятовував.