АННА СЛЕЗІНА. 5 Сила птаха

   5

Сила птаха

Довго йшли лелека Петро з хусткою до палацу відьми Антіани: перелазили через гори, проходили через ліси, перепливали через моря... І ось нарешті добралися до величезної оселі злої пані.

Величний чорний палац, наче не мав свою вершину: його високі вежі поринали у сірі хмари. Здавалося, споруда була навіть на небі. 

Лелека подивився нагору, бо сподівався все ж таки побачити, де верхівка палацу, проте ледь не знепритомнів, бо не звик бачити такі будівлі.

— Далі ти маєш піти сам, — сказала Петру хустка, — бо надалі все залежить тільки від тебе. Пам’ятай: лише ти можеш змінити світ на краще.

Хустинка промовила це і миттєво зникла, наче її не існувало взагалі. Тим часом птах декілька разів постукав у брами палацу, але була тиша. Тоді лелека голосно закричав: 

— Агов! —  і до нього нарешті вийшла Антіана, промовивши:

— Що ти тут забув, птаху? Чи, може, корм, собі шукаєш? То знай, у мене його немає, — підступно засміялася відьма.

— Ні, не вгадала, — спокійно відповів Петро, — краще скажи, навіщо ти вкрала мотанки з ярмарку у Кам’янець-Подільському та у всій Україні? Невже тобі мало краси та влади?

— А що, тобі ляльок захотілося? — зареготала Антіана.

—  А це вже тебе не стосується, — голосно та впевнено промовив лелека.

Сказав це птах і почав сміливо йти вперед, на відьму. Очі Петра палали потужними синіми вогниками, а крила збільшилися удвічі.

Водночас Антіана почала зменшуватися та тремтіти, мов осіннє листячко на дереві.

Петро ледь не наступав на злу пані, а вона вже схилилася до землі, притиснула руки до грудей (наче молилася) та почала плакати:

— Не вбивай мене, лелеко! Ти ж бачиш, якою я стала крихітною! Обіцяю: поверну усі мотанки! Лише не вбивай мене, будь ласка!

Після цих слів Антіани Петро вирішив пожаліти її, бо згадав історію, котру розповідала хустка.

Тому в лелечих очах згас вогник, а крила знову стали нормального розміру.

— Добре, — сказав птах, —але, якщо дізнаюсь, що ти знову крадеш мотанки і, взагалі, будь-що, то будеш жалкувати про це усе життя. Зрозуміла?

— Так, так, звісно! — досі тремтячим голосом відповіла відьма та поволі пішла до свого палацу. Йшла та плакала від болю, тому що погляд лелеки мав надзвичайну силу.