В’ЯЧЕСЛАВ ЧУРАКОВ. Як богатирі хмару доїли

       Як богатирі хмару доїли

Там, де закінчуються полонини й починаються кам’яні хребти, зустрілися двоє. Один був такий кремезний, що замість сорочки носив хмару, а в бороді в нього гніздилися орли. То був Вернидуб. Другий був ще вищий, зі шкірою, схожою на граніт, а коли він ступав — річки виходили з берегів. Його звали Вернигора.

Вони не бачилися сто років, і кожен хотів довести, що став наймогутнішим на землі.

— Поглянь на ці м’язи, Вернидубе! — пробасив Вернигора так, що в долині почався каменепад. — Я можу цей хребет, на якому ми стоїмо, як ковдру перекинути! Одним мізинцем я гору перекину!

Вернидуб лише розсміявся, і від того сміху дубовий гай внизу зашумів, як під час бурі. — Гору? Каміння — то мертва вага. А ти спробуй з живим впоратися! Я одним подихом дуб виверну і в тебе кину! Спробуй-но тоді встояти!

Коли слова закінчилися, почалося справжнє диво. Вернигора розправив плечі, ухопив пальцями цілу гору за кам’яні боки, підняв її над хмарами й з гуркотом кинув у бік товариша.

— Лови, брате, якщо руки не відсохли! — зареготав він.

Але Вернидуб навіть оком не змигнув. Він підставив свої могутні

долоні, підхопив гору в польоті, наче м’яча, і з такою силою перевернув її в повітрі, що каміння засвистіло. Він гепнув гору назад на землю, але догори дриґом — корінням дубів у небо, а вершиною в сиру землю. На полонині постав дивний ліс: дерева стирчали корінням угору, махаючи гілками під землею, наче велетенські мітли.

— Гарно посадив! — вигукнув Вернидуб. — А тепер мій хід!

Він ухопився за столітній дуб, що ріс на краю урвища, вирвав його з м’ясом і кинув у Вернигору. Дерево летіло крізь хмари, свистячи листям. Вернигора піймав дуб двома пальцями, наче тонку голку. Він примружився, глянув на сусідню лису гору і легким рухом руки встромив дерево в саму вершину, наче срібну шпильку в оксамитову подушечку.

— Тепер твоя гора не така лиса, — хмикнув Вернигора. — Тільки

дивись, не вколись, як по гриби підеш!

Так вони розважалися цілий день: гори літали небом, як пуховіподушки, а вікові дуби встромлялися в скелі, наче стріли в мішень. Кожна гора в окрузі тепер мала свою «зачіску» з дубів, а кожен дуб — своє почесне місце на піку скелі.

Люди з долини висипали з хат. Вони з острахом і захватом спостерігали за цим велетенським «футболом», де замість м’ячів літали гори. Сміх богатирів котився горами, як грім у травні. Але раптом сонце згасло.

З-за обрію виповзла не звичайна дощова хмара, а важка, руда, наче іржа, Мара-Посуха. Це був густий, задушливий туман, що не давав дощу, а навпаки — випивав останню вологу з землі. Трава на очах почала сивіти й розсипатися на попіл, а річка внизу перетворилася на тоненьку ниточку.

Брати зупинилися. Їхні розваги вмить здалися їм дрібними.

— Дивись, Вернидубе, — спохмурнів Вернигора, — ця руда бестія хоче нашу землю в пустелю перетворити.

— Не бувати цьому! — гукнув Вернидуб. — Гей, брате, покажемо їй, на що здатна наша злість, коли вона до ладу прикладена?

Вернигора зробив глибокий вдих, так що хмари навколо нього закрутилися у вир. Він простягнув свої гранітні руки, вхопив розпечену Мару-Посуху за краї й почав стискати. Він м’яв її, наче шматок тіста, згортаючи велетенську хмару в тугий, пружний чорний клубок. Хмара пручалася, сипала сухими блискавками, але Вернигора тримав її міцно.

— Тепер твоя черга! — крикнув він товаришеві.

Вернидуб вихопив із землі найміцніший дуб — кремезний, із залізною деревиною. Він перевернув його і, наче велетенський прес, встромив дуб у саму середину хмари-клубка, використовуючи дерево як палицю-важіль.

Брати навалилися разом: Вернигора стискав хмару зовні, а Вернидуб вивертав її зсередини дубом. І сталося неймовірне — з рудої сухої мари почала витискатися справжня, жива вода! Вони вичавлювали хмару, як мокру білизну, і на землю ринув такий благодатний дощ, якого гори не бачили сотню років.

Коли остання крапля впала на землю, хмара розчинилася, залишивши небо чистим і блакитним. Люди внизу плакали від радості, вмиваючись дощовою водою.

Вернигора і Вернидуб сіли на два сусідні хребти й подивилися один на одного. Вони були втомлені, заляпані болотом, але щасливі.

— Знаєш, — витер чоло Вернидуб, — гору кидати весело. Але дощ вичавлювати — куди почесніше. — Твоя правда, — відповів Вернигора. — Давай так: ти пильнуй ліси, а я — скелі. А як прийде біда — знову клубки крутитимемо.

Кажуть, що з того часу в Карпатах і з’явилися високі скелі, пронизані корінням дубів, що ростуть прямо з каменя. Це залишилися ті самі «іграшки» велетнів. А коли в горах іде сильний, густий дощ, старі люди посміхаються і кажуть: «То Вернигора з Вернидубом знову за роботу взялися, землю напувають».