ОЛЕНА КОТИК. Королева ночі

  Королева ночі

Кухня спала тихим затишним сном. Було ще зовсім темно, як і годилося раннього зимового ранку, і тільки місяць, заглядаючи в одне з вікон, освітлював частину стіни з згаслим каміном, кидаючи на дощату підлогу бліді квадратики світла.

Тихо цокав годинник-ходик на стіні, сопіли у своїх шафах і на полицях казкові мешканці кухні: каструлі, тарілки, чашки, глечики — хіба всіх перерахуєш.  Годинник на стіні відстукував маятником: спіть-спіть, ще спіть. 

І раптом серед цього сонного спокою пролунав новий, зовсім незнайомий звук — якесь чавкання і смішне бурчання. Першим на ці звуки відгукнувся малюк-вершник — Хлюп: «Що це? Я не боюся, але мені страшно незрозуміло».

— Що там за дива, дідусю-чайнику? — це прокинулася добра Тітонька Кухаронька. — Тобі краще з твого місця видно, подивися.

— Боже мій, у нас миші, а може, це щур! — з жахом скрикнула товста супниця Шишка.

— Бачу, — закряхтів старий солдат, — дідусь-чайник. —Ані миші, ані пацюк, і загалом не диво — рудий наш прокинувся, хлюпає молоко з миски аж за вухами тріщить від задоволення.

Усі розвернулися в бік каміна. Хлюп, осмілівши, посунувся до краю полиці, щоб розглянути нових жителів.

А нові жителі — двоє кошенят —руде і чорне, принесені на кухню напередодні пізно ввечері у рукавичках господині, відігрілися, виспалися і насміліли. Вірніше, наважився поки що тільки рудий — він впевнено на зміцнілих лапках пробрався до миски з молоком, дбайливо залишеної на ніч, опустив у неї мордочку і, втративши рівновагу, плюхнувся носом у молоко. Воно виявилося таким смачним, що малюк, забувши про всяк страх, почав його сьорбати, прицмокуючи і бурчачи від задоволення. 

Це чавкання розбудило не тільки мешканців кухні, а й чорного кошеня, яке поглядало з рукавиці на брата, що буркотів від задоволення. У рукавиці було тепло і затишно, але їсти теж хотілося. А рудий схоже не збирався зупинятися, він уже однією лапою стояв у мисочці і все сьорбав, прицмокуючи від насолоди. Потім, наче щось згадав, зупинився, озирнувся на рукавицю і пискнув. Ймовірно, це був поклик старшого брата. Чорний насмілився, виліз із теплого будиночка і обережно пішов до миски. Повільно наблизивши мордочку, почав обережно, майже не розбризкуючи, сьорбати язичком молоко.

— Подивись-но, ні до пари рудому, як акуратно їсть! — здивувався дідусь-чайник.

А рудий у цей час сидів поруч із мискою, облизував лапу, що побувала у молочку, і чекав — а раптом залишиться добавка. Добавка залишилася — чорне кошеня, наситившись, вирушило до улюбленої рукавиці і, сівши на неї зверху, почало вмивати мордочку, іноді поглядаючи на рудого брата, який, щоб не втратити жодної краплі молока, заліз усіма чотирма лапами в миску і вилизував її по колу, підстрибуючи і втрачаючи рівновагу, шльопався на бік, знову залазив у миску, і, тільки переконавшись, що смакота остаточно закінчилася і миска вилизана дочиста, наважився її покинути. Однак далеко йому піти не вдалося — ситий сон зморив малюка, і він ліг подрімати прямо біля миски, для зручності поклавши передню лапку на її край.

— Наївся, ласунчику-вертію! — промовила, посміхнувшись, Тітонька Кухаронька.

— Ненажера! — зневажливо сказала Шишка.

— Ох, чую, покаже він ще тобі! — відповіла їй Тітонька. — Щось мені нагадує, що у нас на кухні тепер почнеться зовсім інше життя.

— Гарне? — з надією запитав Хлюп.

— Веселе, — хмикнув старий чайник, — тримайтеся!

І побігли дні, один не схожий на інший, але всі сповнені веселої радості. Кошенята росли, незабаром виявилося, що чорне кошеня — це дівчинка, сестричка рудого пацана. Хазяйка назвала її Нічка. Мешканці кухні милувалися її чорною блискучою шерсткою, її м'якими спокійними рухами. Вона, навчившись застрибувати на підвіконня, у стрибку була така легка, а вмостившись біля вікна в місячному світлі, така красива, що всі, не змовляючись, промовили: «Королева ночі!».

— Теж мені ко-ро-ле-ва, — розтягуючи, передражнила Шишка — у підворітті королеви не водяться! Ось я, наприкла….

— Так, знаємо, багато разів чули про твоє королівське походження, — відповіла їй Тітонька Кухаронька, — адже можна народитися королевою, але стати жадібною і злюкою. А можна бути дворнягою та досконалою королевою, доброю та щедрою.

— А чого це так виходить? — запитав маленький Хлюп.

— А від того, яким ти сам хочеш бути: хочеш бути добрим, роби добрі справи,  смієшся над іншими, щоб здаватися краще за них та  весь час чекаєш похвали — перетворишся на заздрісника і злюку.

       — Я не хочу  у злюку! — твердо промовив Хлюп.

       — Та ти і не будеш ніколи, — усміхнулася Тітонька.

       — Досить нам і одній тут,  — хмикнув Дід-чайник.

   — Це ви про хто? — від злості плутаючи слова, закричала Шишка.

Але їй ніхто не відповів, бо в цей час рипнули двері — Хазяйка зайшла на кухню за чайником і, виходячи, покликала Королеву: «Нічко, йдеш?».

Чорній красуні дозволялося йти нагору до кімнат і спати там, де забажається. Але Королева більше любила старий кухонний камін, величезні вікна, у які заглядав уночі місяць, а вдень ціла вулиця; а ще — запах булькаючого супу і тихі розмови мешканців кухні — вони для неї були просто шелестом. І зараз Королева озирнулася на господиню, на хвилину замислилася і повернулася знову до вікна.