ОЛЕНА КОТИК. Старий солдат і дві розбиті чашки

                         Старий солдат і дві розбиті чашки

Зима прийшла в маленьке місто одразу: сніг падав то маленькими сніжинками, то величезними клаптями. Його вже скоро стало так багато, що під вікнами будинків утворилися маленькі гірки, якими, якби дорослі дозволили, можна було скочуватися, коли треба збігати в булочну. Це набагато веселіше, ніж виходити через нудні двері в передпокої. Дорослі ж бурчали — їм доводилося щоранку знову і знову розчищати від нескінченного снігу доріжки до будинку. 

А потім сніг раптом припинився і вдарив мороз, розігнавши по домівках усіх мешканців містечка — такий злий. До вечора місто завмирало: квадрати віконець, що світилися, лежали жовтими плямами на снігу, з пічних труб йшов смолистий дух дров, що згоряли. Усе місто перетворювалося на казку.

  У будинку під зеленим черепичним дахом казка жила на старій кухні. За вікном було темно та холодно. А вітер, підвиваючи в трубі, ніби заспокоював мешканців старої кухні: «Мороз вас не чіпатиме, тут у вас тепло і затишно. Як смачно пахнуть дрова в каміні, як радісно булькає чайник на плиті! Насолоооджуйтесь...».

І справді — у вечірній тиші кухні всі її мешканці, заколисані вітром і затишним тріском дров у вогні каміна, дрімали. Чути було тільки добродушне бурчання старого чайника:

— То-то, — булькав він, — бач, як приморозило, так згадали про старого вірного солдата, цілий день до роботи приставляють — остигати не встигаєш.

— Дідусю-чайнику, а ви чому солдат? — пролунав звідкись зовсім поряд тонкий голос. 

Це був маленький глечик-вершник Хлюп, що стояв неподалік плити. Він витер краплю молока, що звисала і, поморщивши свій надбитий носик, запитливо глянув на старий мідний чайник.

— Я тому солдат, що все своє життя провів у військових походах. Після бою гарячий чайок саме те — хоч у мороз, хоч у спеку.

— Таак, ти на нашій кухні, мабуть, найшановніший: і років тобі більше за всіх, і бачив багато.

— Багато бачив — це так, і лихого, і радісного, — пропихкав чайник, — лихого більше, яка вона радість у війні. Де тільки не був, скільки господарів змінив, уже і не злічити, а всі до мене з бережінням ставилися.

— То-то я дивлюся, кришка перекошена, ніс побитий, а боки пом'яті та чорні! — промовила  супниця Шишка,  а потім передражнила: "З бережі-і-інням»

Вона сьогодні стояла на кухонному столі, застеленому білим рушником, вимита до блиску і тому дуже горда своєю чистою красою.

— Так скільки падав та котився, навіть латали мені боки, пробиті кулями, скільки разів прямо на камені в багатті чай бійцям заварював. Ніколи було митися та відчищатися від кіптяви — чай попили та спати лягли, а на ранок знову на бій. А після війни ось сюди на кухню служити представили. Бралася господиня мої боки відмити, та в'їлася похідна кіптява, бачити, назавжди. От і жити мені доживати свій вік таким пом'ятим та замурзаним, що тут поробиш. Головне — потрібен я ще, он як сьогодні зарядили в роботу. Радісне мені від цього, добре на душі.

У цей час відчинилися двері і господиня внесла величезну тацю з чашками, великим заварним чайником і цукорницею. Вони були з білої порцеляни, пофарбовані в ніжно-блакитний колір і блищали своїми перламутровими бочками.

— Ах! — скрикнула Шишка, — вітаю вас, ви сьогодні чудові! Хоч є з ким поговорити на рівних — адже ми з вами рідня! Я так втомилася від цих брудних простолюдинів з їхніми пом'ятими носами та побитими боками.

— Так, так, так, — дружно завозилися і загомоніли  на різні голоси чашки на таці, — ми такі, ми красиві, ми благородні, милуйтеся нами швидше!

— Ну ж бо, тихо всім, — це прикрикнув на них заварний чайник, — бач,  розкричалися точно канарки.

— А хто такі канарки? — це, виглянувши з шафи, запитав Хлюп, який до цього задумливо слухав історію дідуся-чайника.

— Це птахи такі, крикливі й дурні, вони у господині у вітальні живуть у клітці. Співати не вміють, але дуже пишаються своєю шляхетністю, і всі один перед одним красою своєю вихваляються — такий гомін піднімають, крилами махають, гасають по клітці —  аж пір'я від важливості летять.

— Зате вони птахи благородні, не те що горобці якісь там із воронами. Якщо ти народжений шляхетним, тобі скрізь шана і повага, — надуючи боки, урочисто промовила Шишка, — кого з нашої кухні допускають у вітальню, хто там бував із вас? — озирнулася вона на мешканців, — о-ось! —аж підстрибнувши від щастя, вигукнула Шишка.

— Нас, нас, нас, ми благородні, нас часто беруть у вітальню, — загомоніли, пританцьовуючи, чашки. Вони підстрибували на блюдцях, кожна намагалася вискочити вище за свою сусідку і раптом... одна з чашок, підскакуючи, зачепила іншу, обидві похитнулися і, скатившись з таці, полетіли на підлогу. Дзинь, і дві благородні красуні перетворилися на уламки на підлозі.

— Ох! — вигукнула Шишка, злякавшись, що й її може збагнути та сама доля, і відсунулася ще далі від краю столу.

— Ах! — сказала господиня, що прибігла на дзвін посуду. Вона взяла віник і, зібравши уламки чашок, викинула їх у відро.

— Таак, — промовила Тітонька Кухаронька, коли роздратована господиня, заповнивши заварний чайник окропом з пом'ятого старого чайника вийшла  з кухні, — ось так — дострибали!

— Зате вони були кращі, ніж ви всі тут! — скривджено сказала Шишка