ОЛЕНА КОТИК. Казки Тітоньки Кухароньки.

                                                     Тітонька та Хлюп

Жив собі дім. Він був такий старий, що і не пам’ятав всіх своїх мешканців, які жили під його червоним черепичним дахом. 

В ньому було багато кімнат, старі дерев’яні сходи і велика кухня з каміном у пів стіни. Кімнати змінювали своє вбрання з кожним новим господарем, дому це не подобалося, і він невдоволено скрипів кожною сходинкою. 

А ось кухня, простора, з двома рядками вікон, у які зазирало сонце вранці і під час вечірньої зорі, з величезним каміном, з  чудовою чавунною грубкою — о, це було найулюбленіше місце! І не тільки тому, що тут навіть нічого не змінилося за сто років, а тому, що тут жили казки. Вірніше не самі казки, а мудра казкарка. Отже, починаємо ….

Давним-давно якось на саме Різдво до кухні внесли велику коробку, перев’язану зеленою стрічкою. З коробки  почали виймати одну за одною тарілки, акуратно загорнуті в товстий папір. А потім поряд з ними на столі виявилася товста супниця, дуже гарна,  з намальованою шишечкою та такою ж шишечкою-ручкою на кришці. 

На дні коробки, чомусь у тирсі, лежав маленький срібний пузатенький глечик-вершник і старовинна мідна розливна ложка, з довгою красивою ручкою. Господиня, помилувавшись на свої різдвяні подарунки, почала розставляти їх по шафах та полицях. 

Супниця була урочисто поставлена на найпомітніше місце — нехай всі милуються її шишечками. Тарілки, блюдця й чашки розмістили в шафі за скляними дверцятами, а маленький глечик-вершник відправили на найвищу полицю. І він вже майже примостився на своєму новому місці, але раптом похитнувся і впав із легким дзвоном на кам’яну підлогу кухні. 

  На пузику глечика утворилася вм'ятина, але це було не найстрашніше — найгірше  за все був носик, який зім'явся і тепер рішуче не міг виливати вершки або молоко рівним струмком у чашку. 

Що вдієш, річ нова і дорога, срібна. Не ховати ж у комору!

Глечик, протерши, засунули у самий куточок полиці, розгорнувши його так, щоб не дуже помітні були його «потворності».

Останньою   знайшла своє місце розливна мідна ложка. ЇЇ повісили прямо над грубкою  як головну  хранительку кухні.

Ніч уже заглядала в усі вікна, коли останній куточок у каміні догорів і кухня поринула в тишу.

— Ах, як же мені тут тісно. Я чекала на найкращий будинок для себе! — пролунав невдоволений голос із шафи. Це була супниця, що надула скривджено боки, тому вони здавалися ще товстішими.

— А мені подобається, тут так смачно пахне, так затишно й тепло, — з кута вибрався на місячне світло маленький пузатий глечик.

— Тобі, пом'ятому, тепер все сподобається, аби в комірчину не викинули. — гидливо подивившись на малюка, зарозуміло промовила красуня з шишечками.

Раптом у тиші нічної кухні пролунав дзвінкий мідний голос:

   — Не можна кривдити маленьких! Соромно тобі, такій великій і важливій, обзивати того, хто менший і слабший.

 — Нічого мені не соромно. Нехай його взагалі, потвору таку, приберуть звідси! Він тільки всю красу шафи псує! Коли я вже тут житиму, нехай зважають на моє благородство!

— Яке таке благородство, скажи, будь ласка, — посміхнулася мідна ложка, — адже насправді ти каструля, просто виліплена з глини.

— Я? Каструля? — супниця аж захлинулась від такої «образи». — Та я зроблена з порцеляни, та мене в десять шарів паперу і двадцять шарів тканини загортали, щоб сюди привезти. Не те, що вас двох — у тирсі. Та моя краса впадає у вічі кожному, хто увійде сюди. Я найголовніша подія на цій кухні.

— Ти обережніше кричи, — промовила, посміхаючись, ложка, — он як роздулася від важливості, ще розлетишся на дрібні порцелянові уламки, на кого ж потім милуватися будуть? А ти, малюку, — ложка підморгнула своїм мідним бочком глечику, — не сумуй. Пам'ятий: пузце і носик — не найголовніше в житті. Головне, щоб тебе любили та берегли. Я любитиму тебе, і мені все одно, що з носика твого тепер капає. Я назву тебе Хлюпом і ми будемо з тобою друзями.

— Я ще ніколи не був друзями, — повеселішавши промовив Хлюп. —  А можна я вас називатиму тітонькою?

— Яка вона тобі тітонька? Вона з міді зроблена, та кухаркою призначена, її і до столу ніколи не подадуть.

— Хм, кухарка? А що, я пишаюся цим, бо що приготую, те й подадуть до столу, — усміхнулася Ложка.

— Тітонька Кухаронька! — радісно вигукнув Хлюп. — Нехай тебе звуть Тітонькою Кухаронькою, і ми назавжди-назавжди станемо друзями.

Так, у старому будинку багато-багато років тому народилася справжня дружба, яка ніколи-ніколи не закінчиться, тому що найголовніше — вміти любити і берегти одне одного.